Трійця кивнула, і сорокуха пробила дерев’яне барильце своїм гострющим пазуром, після чого в жолоб жбухнув пінявий пивний струмінь. Усі троє схилилися над ним і заходилися завзято сьорбати.
— Смачного! — привітно усміхнулася Матінка Блакитне Воло, витираючи лапи об фартух. — Капітане, як ви дивитесь на ще одну кварту деревного пива? — кудкудакнула сорокуха, вдаючись до високого, як тичка, худющого чолов’яги з кошлатою бородою лопатою.
То був один із її завсідників, Багнищанський Пірат, як тут його величали, та що він ніколи ні з ким не заходив у розмову, то ніхто не знав, хто він насправді. У місті він об’явився років десять тому і швидко втоптав стежину до «Нового дуба-кривавника». Прибулець відразу став завсідником таверни. У тому, що він колишній небесний пірат, ніхто навіть не сумнівався, а блякла шкіра незнайомцева ще й промовисто свідчила, що чимало років йому довелося збавити на Багнищі. Звідси й пішло його прізвисько. Та найзагадковіші для Матінки Блакитне Воло були піратові очі.
Каламутні, некліпні, вицвілі, а все ж пильні, вони наводили на думку, що власник їхній бачить щось таке, про що інші й гадки не мають, та як від нього ще не чули жодного слова, то хто міг твердити це з певністю?
У далекому куті таверни веселощі сягнули свого вершка.
— Я хочу випити, — галасував Громовий Вовкун, непевно зводячись на хисткі ноги. — До нас! — Він підніс свою кварту. — До вільняків!
— До вільняків! — підхопив Фелікс.
— Ве-лі-ня-ків! — приєдналися до тосту блукай-бурмила.
Громовий Вовкун плюхнув на стілець, повернувся до ведмедів і часто заморгав.
— Ве-ве-ве, — перекривив він їх. — Ви щось прохарамаркали, а я ні в зуб ногою.
Вурало з Віїґом перезирнулися і пирхнули. Вемеру кивнула головою і злегка махнула лівою лапою.
— Віла-ве, дурр-юлла-ве, — буркнула вона.
— Щ-що вона к-каже? Щ-що вона к-каже? — пробелькотів Громовий Вовкун, повертаючись до Рука.
Рук усміхнувся, ледь сяйнувши очима.
— Вона сказала: «Лісовий ель розв’язав язика Пучкобородому. Ще трохи — і він заголосить, як щирий блукай-бурмило!»
Громовий Вовкун від душі розреготався.
— А чом би й ні, — відказав пірат. — Не така це вже й хитра штука! — І рвучко задерши голову, він заревів на всю горлянку. — Вее-ве-ве, ве-е-еее!
Фелікс затулив собі вуха і повернувся до капітана.
— О, Земле свята, що то було? — запитав хлопець.
— А що, не ясно? — проказав Громовий Вовкун, показуючи порожню кварту. — Я хочу пити!
Фелікс засміявся.
— Усім деревного пива! Пива і овочевого рагу для наших пелехатих друзів! — додав він, підморгуючи Формікюлеві, шинковому блудові.
Громовий Вовкун зірвався на ноги і заходився по черзі підводити блукай-бурмил.
— Я знаю одну мову, зрозумілу для нас усіх! — сміявся він і, пишучи мисліте, пустився витанцьовувати джигу.
Вибухнувши утробним реготом, блукай-бурмила і собі пристали до танцюристів.
Фелікс, якому вже помітно блищали очі, обернувся до Рука і споважнів.
— Руку? — озвався він до друга. — Як ся маєш?
Юний бібліотекар був білий як крейда, кола під очима стали ще виразніші.
— Утішного мало, — відказав він, одкидаючись на спинку стільця. — Спати я майже не сплю. У голові весь час рояться всілякі думки, напівзабуті спогади. Дещо оживає в пам’яті так яскраво, неначе вчора сталося, а решта все — цілковита темрява…
— А цього ти не забув? — запитав Фелікс, добуваючи з-під киреї Рукового меча.
— Мій меч… — протяг Рук і наморщив лоба, намагаючись ухопити розпливчастий, зникомий спогад. — Цей меч… ти дав мені його цілу вічність тому. Ще у риштаковій книгозбірні. Пам’ятаю, я розлучився з ним у старому Нижньому місті…
— А я знайшов його в Темнолісі, — похвалився Фелікс, — забрав у такого собі Ксанта Філатіна — того самого Ксанта Філатіна, що на Крайземлі завів тебе казна-куди. Він присягає, що просто знайшов його. — Фелікс пирхнув. — Так я йому й повірив! Напевне, він та його поплічники зі Сторожів Ночі колись його поцупили, а тепер сором зізнатися. — Він похитав головою. — Неприємний тип отой Ксант, я це зразу примітив, — виснував Фелікс. — Хіба я не казав тобі не спускати його з ока?
— Ксант Філатін, — проказав Рук. — Ага, пригадую, ми вчилися разом ще на Озерному приплаві… А насправді він був вивідачем, сторожівською нишпоркою… Більше нічого про нього не згадаю… нічого. — Рук звів очі на Фелікса. — А де він зараз?
— За нього не хвилюйся, — насупився Фелікс. — Там є кому подбати.
— Не розумію, — наморщив лоба Рук.