Рук дивився на все око, у коминку полускував вогонь, гучно бряжчали рапіри і дзвенів дитячий сміх. Стіну ліворуч приоздоблювала мальовнича фреска. На ній було зображено місто з високими стрункими вежами, розкішними палацами та річкою. У небі, на шляху в якусь не видну звідси далечінь, кружляла зграя щуроптахів, плинув корабель небесних піратів і летів здоровенний помагай-біда. А на передньому плані стояли і лупили на глядача очі восьмеро душ. Мати з батьком. Та шестеро їхніх дітей.
Рук підійшов до стіни ближче, торкнувся мальованої поверхні. І тут фарба заблищала, закипіла, барви згусли, а зображення сім’ї кудись щезло.
Дим! Від долівки до стелі здіймався смоляний дим.
Рук зачув розпачливі крики, благання про допомогу. Хлопець повернувся і побіг навмання по мозаїчній долівці, намагаючись вибратися з густої хмари ядучого диму.
Ще мить — і все уже палало: килими, гобелени, штори, стільці… Дим чимраз гус, жар ставав нестерпучим.
Рук хотів закричати, заволати на все горло, та з вуст його не зірвалося жодного звуку. Тоді він упав навколішки. У носі крутило від смердючого диму, вуха глухли від реву полум’я. На нього, мов хлюща на віконну шибу, налягла невимовна туга. Він чув її запах, здавалося, досить простягти руку — і знатимеш, яка вона на дотик. Тіло його затіпалося у безгучних риданнях…
А відтак усе поглинув морок…
Тіло Рукове стало легке, як пластівець сажі чи попелу. Ось його, разом з іншими такими самими порошинками, позосталими на згарищі, підхопив свіжий вітер і помчав у небесну вись. Рук полинув над стріхами, вежами, над шпилями величезного міста. Він плив — і шукав чогось надолині.
Ген-ген унизу, на даху, з-під якого вихоплювалися вогненні омахи, мріла чиясь постать. Один із отих шести братів, наймолодший! Хлопець сидів сам-душею біля розбитого вітрового шкла і вмивався слізьми. Міцно обійнявши притиснуті до грудей коліна, він розпачливо погойдувався туди-сюди, туди-сюди…
Рук літав, як безважна порошинка, вітер то закидав його у безладно нагромаджені хмари, то виносив назад. І кружляючи отак у небі, він чув, як груди йому розпирає несамовитий, невимовний захват!
І ось він уже на кораблі небесному — мчить під усіма вітрилами. Дрижить і хитається палуба, а могутнє повітряне судно знай собі крає хмари. Аби не впасти, Рук схопився за грубу світлякову щоглу і погляд його впав на корму.
Там він побачив відважного юнака із чорним хвилястим чубом, у яскравому костюмі небесного пірата. Поруч юного повітроплавця стояв капітан із заплетеною в косиці бородою та фарбованими вусами. Нахилившись до хлопця, він чогось його навчав, давав настанови, а той, блискаючи очима та усміхаючись, кермував небесним кораблем за допомогою штурвала та повітряних гир.
Задивившись на них, Рук відчув любов батька до свого сина, силу кревних уз між ними. Важкий клубок став йому поперек горла, очі затуманились від сліз…
Рук пощулився. Тепер він уже був не на небесному кораблі, що борознив Відкрите небо, а у високій, усім вітрам відкритій споруді. Задерши голову, він побачив нескінчені кручені сходи, що вели вгору і губилися в чорнильній пітьмі. Цими сходами, з тацею в передніх лапах, повагом брався великанський і прозорий веретенник. Видко було, як у жилах його пульсує кров, як двигтять три пухирчасті легені, як прокволом скорочуються два серця. Нарешті веретенник дістався сходового помістка і постукав у широкі залізнодеревні двері.
Відтак, виждавши секунду, другу, третю, четверту, п’яту (Рук мимохіть їх лічив), він штовхнув двері й зайшов досередини. Його зустріла чорнявка з косицями та великими зеленими очима. Загледівши веретенника, що йшов до неї з тацею, вона всміхнулася. Дівчинка сиділа за столом і складала з дрібненьких шматочків кольорових кристаликів якусь мозаїку. Поруч із нею, видимо почуваючись не на своєму місці, переступав з ноги на ногу ще зовсім молодий небесний пірат — кучерявий хлопець, десь Рукового віку. Погляд його був прикутий до балконових вікон, за якими Рук зауважив капітана та високого академіка: обидва стояли до нього спиною і за розмовою нічого не помічали.