За ними, за ошатними балконними поручнями, відкривався разючий краєвид. Ліворуч, в оточенні шпилястих веж, здіймалася вгору склепінчаста споруда, увінчана здоровою банею. Ген-ген виднівся вигинистий віадук на величезних аркових опорах, простягнений через усе місто. Праворуч, проти темних купчастих хмар, височіли вежі-близнючки, увінчані чудернацькими, наче плетеними, мінаретиками.
— Мрякощупівські вежі Школи Туманоаналітиків, — ахнув Рук.
Сумніватися не випадало: він бачив їх на давніх берестяних сувоях. Цієї миті його погляд блукав по старому Санктафраксу!..
Рук знову пощулився, ще мерзлякуватіше, ніж перше. З доброго дива на нього дихнуло крижаним холодякою, і він опинився на великому круглястому майдані, зусебіч обступленому вежами. Сніжило. Сніг кружляв, спускаючись до землі лапатими пластівцями, вкриваючи собою всі вулиці, кам’яниці, пішоходи. На лутках надворішніх понамерзали великі бурульки. Рук глипнув догори і побачив того самого юнака. Він стояв на вершечку найвищої вежі, знесеної так високо над землею, аж моторошно було на неї дивитися.
Однією рукою хлопець держався за бильця, а другою тримав за руку дівчину, яка висла над прірвою з карнизу. Вона щось кричала, з вуст її вихоплювалися хмарки пари, і з порухів губ Рук угадав три повторювані раз у раз слова:
— Квінте, рятуйся сам!
Але сніг гус, важчав, аж поки замінися на сліпучу снігово-білу непроглядну завірюху…
Потім Рук зачув ридання. Хтось тихо, здушено плакав. Сяйнуло, пробиваючись крізь листя, сонце, хлопець прикрив очі й роззирнувся. Він був у Темнолісі, а плач долітав од пригорбленої жіночої постаті на стежці.
Перша його думка була — підійти і розпитати, що сталося. Та щось його втримувало. Жінка була така невтішна, просто вбита горем. У руках вона стискала невеличкий сповиток, тіло здригалося від ридань, поли важкого плаща маяли на вітрі. Аж ось повз Рука шаснув високий небесний пірат і підійшов до жінки. Він нагримав на неї, вона пошепки про щось заблагала і вибухнула ще нерозважнішим плачем.
Нарешті сердега стала навколішки, обережно поклала сповиток під деревом і підвелася знов. Каптур спав їй з голови і Рук устиг побачити овальне обличчя з чорними очима. Ридання урвалися. Небесний пірат подав руку, жінка її взяла, і вони безшелесно подалися геть неоглядки. Згоряючи від цікавості, Рук підійшов до дерева, зиркнув на сповиток — і йому аж заціпило.
У сповитку було дитинча! Зовсім ще немовля, вгорнене у простирало з вишитим на ньому сон-деревом. На Рука довірливо дивилися чорненькі дитячі очка.
Аж ось щось рипнуло, Рук стенувся з несподіванки і, озирнувшись на звук, нагледів трохи вище в гіллі дерев’яну хижу. Хтось відчиняв у ній двері. Інші дерева мали такі самі кругляві хижки з бовдурами, звідки вився бузковий димок, із вікнами, де світилося.
Далі з хижі вийшла приземкувата лісова тролиця і, сопучи та крекчучи, стала злазити зі світляка долу. Опинившись на землі, вона здивовано скрикнула і підібрала сповиток. Рук відчув, як крижана холоднеча, що сковувала йому груди, відступає перед теплою хвилею любові. Ось названа лісова мати ніжно пригорнула найдуха до грудей, тихенько щось заспівала і полоскотала дитинча під бородою. Дитинча аж замурчало з утіхи…
Відтак упала темрява, і Рук знов опинився в хащах Темнолісу. Нили ноги, боліли руки, а він усе йшов нічним лісом, сам-один, утративши всяку надію виблукати колись із його нетрищ.
Раптом хтось поклав йому руку на плече — він обернувся і побачив чиєсь добре, лагідне обличчя. То була та сама жінка, тільки вже не в товаристві небесного пірата, а в оточенні різноплемінної дітвори. Поруч із жінкою стояв здоровань-веретенник. Кругом — міські гноменята, малеча нетряків та рудокосі дівчиська-печерниці; діти лісових тролів, тролів-тягайл, роздебендь і гобліни всіх мастей: золотоголових, патлаїв, капловухів, ікланів…
Вигляд у дітей був щасливий, очі світилися радістю, і вона раділа вкупі з ними. Рук незчувся, як і сам зі сміхом пустився в танок із дітьми, зігрітими ласкавим сонцем. Діялося те все біля озера — одного з трьох озер, розташованих одне за одним. Ген за озерами бовванів подзьобаний печерами стрімчак, а лівіше від нього — висока, могутня Залізнодеревна пуща. Діти, сміючись і співаючи, водили широке коло, а жінка стояла і дивилася на них…
Поступово сміх ущух, змінившись невимовно солодкою музикою та блакитним сяйвом.
Рук стояв у сон-гаю, але не в коконі між деревами, а на землі. Зненацька десь ізчинилась буча, почувся тріск тканини, здушені крики. Поглянувши вгору, на одній із вищих гілок він побачив чудового птаха. Поруч нього погойдувався на вітрі порожній кокон. Птах щойно вилупився.