Сонце сіло, зійшов місяць, і Рук відчув, як усередині в нього все крижаніє…
То був давній сон, кошмар, що переслідував його, він це добре пам’ятає, все дитинство. І ось жахливе видиво ожило, а з ним і почуття жаху.
Спершу з’явилися вовки — вони завжди з’являлися перші. Білогриві, з наїжаченою шерстю, вони вистрибували тут і там, і моторошно світилися у лісовому мороці їхні безжальні жовті очі.
Батько кричав хлопцеві, щоб той десь заховався, страшно голосила мати. А Рук не знав, де йому подітися. Він кидався то в той бік, то в той. Усюди світилися осоружні жовті очі й чулися уривчасті, гострі окрики поневолювачів.
Рук запхинькав. Він знав, що найгірше чекає на них попереду.
Хлопець зостався в темнім лісі сам-один. Чимраз тихло, даленіючи, вовче виття. Він знову залишався сам-на-сам з безкраїм Темнолісом — і відтіля на нього щось сунуло. Щось величезне, неосяжне.
Аж ось паніка, жах несподівано стали покидати хлопця, поступившись місцем супокою. Він лежав у величезних, м’яких, із запахом моху блукай-бурмилячих лабетах. Тварина лагідно пригортала хлопця до грудей і тихо щось наспівувала на саме вухо…
Рук розплющив очі, проте затишне чуття безпеки від блукай-бурмилячих обіймів не розвіювалося. Він лежав у коконі помагай-біди, і м’які кучеряві волокна цілком заступали йому ведмежі обійми зі сну.
Хлопець підвівся. Так легко і радісно на душі! У голові розвиднілося і вперше за останні тижні він відчув, що позбувся нарешті стоми. Усе його тіло випромінювало силу та завзяття. Він підповз до коконового отвору, визирнув надвір, і сонні образи почали щезати, немов вода, просочуючись крізь пальці. Роззираючись на всі боки, він намагався розшифрувати їх.
Над гаєм займався світанок, коли Рук по шкарубкому стовбуру сон-дерева спустився додолу. Ставши на землю, він солодко потягся.
— Ну що, Руку Човноводе, солодко спалося? — озвався біля нього голос Правдомовця.
— Знаменито! — відповів Рук, усміхаючись ельфові, і в очах його вже не було неприродно ярої блакиті. — Зроду ще так не висипався!
Розділ дванадцятий
Гасла
Коли юрмище небесних піратів сягнуло гребеня наступного лісистого кряжу, сонце вже хилилося до обрію. Піратський ватажок — стерничий із тхорячими рисами, чий плащ був геть забрьоханий, зняв із пояса далекогляда і приклав до ока. Ген-ген, аж під обрій, поцяткований хмарами, слався неозорий Темноліс.
«Цибо Вітролове, користі тобі з далекогляда тут не буде жодної, — просичав йому в голові чийсь тихий голосок. — Може, на Багнищі він і корисна штуковина, але не тут, у Темнолісі».
Стерничий зиркнув на Бурштинотопа, і його тонкі гострі риси викривила неприхована злість. За Цибою, роблячи боками, стояла нетрячка з притороченим до спини невеличким, хирлявим духоблудом. Недомірок уторопив у стерничого некліпний погляд, і вусики його заходили ходором.
— Як хочеш, Бурштинотопе, щось сказати, — звернувся до нього Циба Вітролов, — то чеши у вічі, а не нишпор у моїх думках. — Відколи пірати ще на Багнищі, де було повно переселенців із Нижнього міста, запізналися з цим недорослим хирляком та його тілистою нянькою, маленький здихля тільки те й робив, що шастав у нього в голові.
— Даруйте мені, — смиренно прошепотів Бурштинотоп. — Просто я хотів пояснити, що тут, у Темнолісі, не варто надто покладатися на очі.
На гребінь, обливаючись потом і важко сапаючи після довгого сходження, зіп’ялися решта небесних піратів: плескатоголовець, геть-чисто змережений татуюванням, трійко худющих, мов з хреста знятих, дрібногоблінів, один патлай та двійко міських гномів. Усі — зодягнені в піратські плащі, обвішані зброєю, баклагами та абордажними гаками. Колись вони літали на «Туманорізі», а тоді надумали покинути свого капітана — нетряка в мордобрилячій шкурі — і подалися світ за очі за Цибою Вітроловом.
Бурштинотоп — проводир-духоблуд — обіцяв їм золоті гори, спокушав гараздом, небаченим навіть у снах, — треба лиш добутися Ливарних королів, верховод на Ливарних галявинах. Бурштинотоп дав їм слово, і, мовляв, не випадало сумніватися, що він його дотримає, бо в нього там є один знайомий, а той знайомий — дуже велике цабе на галявинах…
Звали його знайомця Емуель Шумограй, і був він найголовнішим на Ливарних галявинах. Тільки їм і роботи, пояснював духоблуд, часто кліпаючи очима, що завести його з його нянькою на Ливарні галявини, а там живи собі в теплі та добрі, збирай плоди Емуелевої вдячності.