Та це ж начебто — раз плюнути!
Проте небесні пірати досить швидко змикитили, що до чого. Вимкнутися з велелюдної юрми переселенців під час переходу Багнищем була невелика штука. Хоча Вогнецвітка Хитродум, Бурштинотопова нянька, несла духоблуда на спині, зчиняла ґвалт із найменшого приводу і взагалі була як більмо на оці, вони подолали добрячий шмат дороги. Піратам були не в дивовижу ні Багнище, ні грузька твань, тож, проскочивши назад руїнами Багнищанського шляху, вони менше як за день досягли Крайземлі.
Нічого доброго вони там не знайшли, до того ж усім страшенно дошкуляли всілякі дивовиддя та моторошні примари. Найбільше мучився Бурштинотоп, аж поки Вогнецвітка дала йому якогось особливого зілля. Та кам’янисту крайземельну пустку вони перетяли шпарко, тож мандрівка і справді вже скидалася на розважальну подорож, як і обіцяв їм Бурштинотоп. Аж ось почався Темноліс…
Щойно вони заглибились у хащу, як довелося розпрощатися із Жаропалом; він став жертвою хробаколоди. Минуло ще трохи часу — і дрібногоблінів звалила з ніг озерна пропасниця. Довелося ставати табором і чекати цілий тиждень. А далі — нова напасть: скінчилися харчі, хоча вони мали здолати ще не один лісистий кряж із числа тих, що тяглися попереду скільки сягало око.
— Не може бути, щоб не знайшлося легшого шляху, — бурчав третього дня безперервних сходжень крутовиною та карколомних спусків плескатоголовець Муцвіль.
«Друже мій, де ти бачив легкий путь до статків?» — супроводжуваний неприємним поколюванням, озвався йому в голові Бурштинотопів шепіт.
Нарешті по чотириденних мандрах усі, геть охлялі з утоми та голоду, опинилися на вершку наступного кряжа, а Ливарних галявин не було й близько.
— А куди тепера? — ревнув Циба Вітролов, з ляском засовуючи далекогляд.
Духоблуд заплющив очі, глибоко вдихнув повітря, і його величезні й тоненькі, мов папір, вуха затремтіли як осиковий лист.
— Я чую, як щось брязкає і клацає, — прошепотів він. — Скрегоче, сичить, гримає і виє. Чую запах розтопленого металу та дим ливарень. — Він тицьнув уперед довгим худим пальцем. — Отам, мої друзі, ще один кряж, та й квит… — Тут його палець затремтів, і крихітним тільцем струснув хрипкий кашель.
— Два дні тому ти торочив те саме! — гарикнув Муцвіль.
— Не надсаджуйся, не надсаджуйся, Бурштинчику, мій любесенький, — зажебоніла Вогнецвітка, повиваючи укривалом духоблудові плечі. — Отак, угорнися тепліше, хай тобі ніщо не дошкуля.
Циба знизав плечима і обернувся до решти подорожніх.
— Ми вже й так пройшли шмат дороги, ге? А як тебе супроводжують друзі, то що для ходака ще кряж-другий? Гайда, ниці лайдачиська! І жвавіше, жвавіше!
І пірати, хоч уже сутеніло, стиха сиплючи чортами, один по одному почали нелегкий спуск із гори. Коли Муцвіль поминав Цибу, той притяг його до себе і, не зводячи очей із Вогнецвітки, що спускалася косогором, прошепотів товаришеві на вухо:
— З мене доста. Не знаю, як ти, а я думаю, що духоблуд просто збився з дороги. Ще один кряж. Якщо ми зійдемо нагору і не побачимо ливарних коминів, поневірянням край! Вертаємо на Багнище.
— А як із духоблудом та нянькою? — притишив голос Муцвіль.
— А ми залишимо їх тут. Без них швидше йти та й на два роти менше. — Стерничий чиркнув себе рукою по горлу. — Чекай на мій сигнал, — прошепотів він. — І закарбуй собі на лобі: жодних зайвих думок, а то духоблуд насторожиться.
— А що за сигнал? — запитав Муцвіль, шкірячи гострі ікла.
— «До побачення», — шепнув Циба.
Після п’ятигодинного сходження — важкого, виснажливого, — пірати, не чуючи під собою ніг, вийшли на вершину наступного кряжа. Він був густо заліснений: хащі сірого дуба та гори-дерева мішма з колючими заростями пальцеріза. Шпичаки пороли піратські плащі, гілля нещадно дряпало обличчя, і Циба з Муцвілем раз по раз похмуро перезиралися. Кінець кінцем вершина скорилася, Циба вихопився нагору — і онімів з подиву.
Найперше його вразив нестерпний сморід… Густий, ядучий дим упереміш із сірчаним чадом з металевим присмаком…
А далі, якщо ти від нього не задихнувся, вже можна було затикати вуха — задля лютого реву ливарень та металевого гримоту тисяч молотів! Поглянувши в долину, Циба побачив вогні Ливарних галявин, що пробивалися крізь хмари плавучого диму.
Бурштинотоп, з лукавим виразом усевіди, обернувся до сторопілого стерничого. Може, хочеш щось сказати, просичав у Цибовій голові його хрипкий шепіт. Ні? Ну що ж, тоді гайда далі до мого щирого друга Емуеля Шумограя, тільки хутчій!