— Добре, — усміхнувся Жмутковолос. — А як же ти, Пиймеде?
— Мабуть, я зможу розщедритися на одну-дві колонії дрібногоблінів, — відповіла вона, трясучи своїми гладезними волами. — А бражних гоблінів і не просіть, я без них як без рук. Та вони й мої діти як-не-як … — У крихітних її очах заблищали сльози.
— Так, так, — проказав Жмутковолос і обернувся до Буркуна. — Ну що, побачив щедрість племен? — ущипливо запитав він. — А що нам скажуть капловухи?
Буркун зітхнув.
— Я вже й так віддав їм забагато рожевооких та сірих, — промовив він і скрушно похитав головою. — Настрої у племінних сельбищах — кепські, далі нікуди.
— Тьху! — зневажливо пирхнув Літуґґ. — Невже видатний племінний провідник, Буркун Сивий, боїться своїх гоблінів?
Буркун похнюпив очі. Жмутковолос поплескав його по плечу.
— А як же твої пузанчики, га, старий? — запитав він, усміхаючись. — Добродушні, кмітливі… а як їх багато!.. Я певен: Літуґґ не пошкодувала для тебе своїх плескатоголовців, аби ті їх позганяли докупи.
Літуґґ з готовністю кивнула головою.
— А-а-а, пузані, — муркнув Буркун. Він знову зітхнув. — Напевне, ваша правда, хоча мені теє не до шмиги. Геть не до шмиги. Нехай вони привітні, нехай кмітливі й незлобливі, але ж і пузаням може урватися терпець.
Жмутковолос підніс келиха.
— До Галявожера! — галаснув він.
— Нуте, друзі врожаю, всі за стіл, і кожен хай висловлює свою думку.
— Хіба то стіл! — прокричав хтось. — То віз із сіном!
— Ворушіться!
— Хто там штовхається?
Одоробло та Вайло з роду Нишп пробували дати раду зборам, що їх самі ж і зорганізували. Побувавши на племінному віче в шопі великого племені патлаїв, вони вже приблизно уявляли, що робити. Та ба, ніхто досі й пальцем не ворухнув, аби зрушити справу з місця.
— Друзі, — голосним шепотом звернувся до присутніх Одоробло. — Я вас прошу! Якщо говоритимемо всі разом, не чутимемо одне одного.
— Хоч би що мені казали, це несправедливо, несправедливо! — ремствував старий пузань, чухмарячи кругленьке черевце крізь грубу черевну підв’язку.
— Завжди ми крайні! — пропищав інший, мало не струсивши з голови солом’яного бриля. — Як на мене, це вже занадто!
— Я втратив батька, двох рідних братів і вісім двоюрідних… — палко докинув третій.
— Усім на нас начхати…
Гул чимраз дужчав, усі гомоніли навперебій, і ніхто нікого не чув. Розмову час від часу уривав стук у двері клуні — то прибували нові учасники зборів. Вайло підніс руку, вимагаючи тиші. Йому найменше хотілося, щоб зустріч перетворилася на галасливе збіговисько і привернула увагу патрулів плескатоголовців. Але пристрасті розпалювалися.
Чутки про останню вимогу Емуеля Жмутковолоса ширилися Гоблінівськими сельбищами зі швидкістю лісового пожару, і ремствували не тільки капловухи з західних угідь. Не було такої осади, де б гобліни знишка не перешіптувалися, чи не час уже покласти край свавіллю, тож не дивно, що й збори у старій вербуковій клуні ставали дедалі велелюдніші та гамірніші.
— Хто там? — гаркнув пузань із неголеним підборіддям, коли у двері знову постукало, і остережливо підніс вила.
— Друг урожаю, — відповіло знадвору. — Пустіть.
Рипнув засув, прочинилися двері. У шпарину просунулася голова новоприбульця — молодий чубатий гоблін, озброєний зазубленою шаблею та залізнодеревним щитом.
— Заходь, друже, — промовив чатовий пузань. — Тільки зброю залиш при вході.
Щойно патлай роззброївся і зайшов до клуні, як вартовий уже впускав досередини хирлявого ікланя та трійцю балакучих дрібногоблінів.
— Друзі!.. — вигукнув Одоробло, та крик його потонув у щораз гучнішій какофонії голосів.
— Аби ви знали, зібрано тільки половину врожаю, — бідкався хтось. — А решта що, хай гниє в полі?
— Їм, мабуть, і не в голові, що ми не духом Божим живемо!
— Війна, війна, війна — тільки від них і чуєш!
— Друзі, звертаюся до всіх вас! — намагався перекричати їх Вайло. — Нам треба згуртуватися…
Та кому було його слухати! А потім, як на гріх, хтось надибав сидр із лісових яблук, який не знати хто сховав у клуні. Кінець кінцем приструнити шалапутів узявся один іклань. Він приступив до воза, де на купі сіна стояли Одоробло з Вайлом, і зичним голосом популярно пояснив, що як вони не прикоротять язиків, порозв’язуваних від триклятого сидру, то пропадуть ні за цапову душу.
— Спасибі друзі, — спокійно подякував Одоробло, коли всі угамувалися і нарешті звернули увагу на нього. — Серед нас нема жодного, кого б Ливарні галявини не позбавили рідні чи близьких приятелів, — почав він.