Ксант жадібно ловив кожне веретенникове слово.
— Звісно ж, — вів далі Щип, — те все з’ясувалося пізніше. Він розповів мені все про себе, — додав він з усміхом. — З мене вдячний слухач.
— І що ж він розповів?
— Що? — перепитав Щип. — О, яке немилосердне буває часом життя. У страшній пожежі загинула вся його сім’я, крім батька: трагічної ночі його не було вдома. Матір, п’ятеро братів, ба навіть покоївку — всіх поглинув вогонь. Він був наймолодший, а отже, й найменший, тож якось прирозумів прослизнути у вузький отвір і перебратись у безпечніше місце. — Веретенник помовчав. — А потім… Його заполонило почуття провини, що він один з усіх пережив пожежу.
— Але ж він не вчинив нічого негідного! — вигукнув Ксант.
— Саме це я йому й сказав, — зітхнув Щип. — Але він, либонь, так і не змирився з цим почуттям, принаймні так можна пояснити те, що далі сталося…
— Що саме? — запитав Ксант.
— Ось до цього я й веду, — спокійно відповів Щип. — Минув якийсь час і Ксант із Маріс стали друзями. — Він усміхнувся. — Близькими друзями. — Вони були просто нерозлийвода. Маріс доглядала батька, коли той заслаб, а Квінт дістав місце в Лицарській Академії. Блаженні, незабутні часи! Я часто згадую старий Санктафракс і ту довгу холодну зиму… — Веретенник заплющився і, здавалося, поринув у сон.
— Щипе? — нагукав його Ксант. — Щипе? Маріс і Квінт… Що було з ними далі?
Веретенник розплющив очі й похитав здоровою, як казан, прозорою головою.
— О, з ними ще багато чого було, — промовив він. — Вони побралися і зразу вирушили у повітряну плавбу на судні, де за капітана був бездушний виродок Мультиніус Гобтракс… — При цих словах веретенника пересмикнуло.
— І…? — Ксанта розпирала цікавість.
— Їхній корабель зазнав катастрофи, — сказав жук просто. Узявши Ксантову шклянку, він знову наповнив її чаєм. — Я так до пуття й не доглупався, що сталося тоді в небі над Темнолісом. Квінт ніколи не розмовляв на цю тему, а сердешна Маріс і поготів. Знаю тільки, що їх захопила буря. І там, під шквальним вітром та хлющею, на борту небесного корабля Маріс народила хлопчика. А тоді… — Величезні веретенникові очі взялися поволокою. — О, бідна моя господиня, — протяг веретенник, і голос його аж бринів від напливу почуттів. — Мені й тепер страшно подумати про ту пригоду.
— Яку? — вихопилося у Ксанта.
— Їм довелося зважитися на страшний вчинок, — сказав Щип. — Вони продиралися крізь хащі Темнолісу з немовлям на руках, і Гобтракс із компанією змусили їх збутися дитини. Та й самі молодята розуміли, що хлопчик нізащо не переживе виснажливого переходу до Нижнього міста.
Ксант із подиву роззявив рота.
— А як же вони це зробили? — тихенько запитав хлопець.
— Неподалік стояло сельбище лісових тролів. Ні для кого не секрет, що вони недолюблюють небесних піратів, маючи їх за віроломців, тож надія на порятунок з’явилася б хіба тоді, якби дитину було підкинуто, — пояснив Щип. — Отож вони залишили свого сина під сельбищем, а самі подалися до Нижнього міста. — Веретенник скрушно похитав головою. — І відтоді Маріс наче відібрало язика.
— Просто жах! — схвильовано прошепотів Ксант.
Щип кивнув головою.
— А все через почуття провини, Ксанте: то воно мало не звело їх обох у могилу. Я бачив їх, коли вони дісталися Нижнього міста. На них шкода було дивитися. Обидва падали з ніг від голоду та стоми, а потім Маріс ще й злягла, палаючи в гарячці. Змарніла — страх, сама шкіра та кості. Я знайшов їх у нічліжці на горищі таверни «Дуб-кривавник», тоді там шинкарювала захланна Матінка Товстобрюхперо. Квінт на той час уже носив капітанське прізвисько — Захмарний Вовк…
— І що ви тоді зробили? — поцікавився Ксант.
— А що мені лишалося? — знизав плечима Щип. Він акуратно поставив на тацю свою шклянку. — Зібрав пожитки та й хода з Санктафракса. Усе одно, коли злетіла на небо душа мого господаря Лініуса Паллітакса, робити мені там було вже нічого. А панночку свою я знав ще з малих літ. Мені таки пощастило її виходити, хоч вона кілька тижнів балансувала між життям і смертю. Отакі-то справи, хлопче.
— А що Захмарний Вовк? — поцікавився Ксант.
— А Захмарний Вовк незабаром уже літав на власному небесному кораблі, — відповів Щип. — Матінка Товстобрюхперо позичила йому грошенят. Капітанові страх не хотілося лишати Маріс на землі, та нічого не вдієш — він пообіцяв їй, що повернеться до Темнолісу і відшукає хлопчика. Боюся, він жодної хвилини не переставав картати себе за скоєне. Ну, а Матінку Товстобюхперо, певна річ, цікавили просто зисковні вантажі — зокрема, будівельний ліс, його і мав возити Захмарний Вовк.