— Так він знайшов хлопчика чи ні? — спитав Ксант.
Щип заперечно похитав головою.
— Не знайшов, — зітхнув веретенник. — Квінт знай мотався туди-сюди, його корабель повертався ущерть навантаженим, але того, заради чого все й затівалося, Квінт не знаходив. І я бачив, як його невпинно гризе почуття провини. Подеколи воно так у нього в’їдалося, що повернувшись із чергового рейсу з порожніми руками, він боявся глянути в очі Маріс. Зрештою дійшло до того, що він став обминати «Дуба-кривавника» десятою вулицею, — невесело виснував Щип.
— Коли Маріс остаточно одужала від пропасниці, — провадив веретенник, — вона дуже змінилася. Їй теж дошкуляла гризота, досить було поглянути на неї, аби відпали всякі сумніви. І вона, як і Захмарний Вовк, намагалася не сидіти згорнувши руки. Щоночі через чорний хід Маріс виходила з таверни у місто і блукала вулицями, збираючи безхатніх сиріт, а тоді приводила їх усіх до себе.
— Першим, як зараз пам’ятаю, був малий дрібногоблін, осиротілий на Багнищі. Після нього з’явилося двійко живолупів. Потім — маленька міська гномиха, змушена тікати від жорстокого рідного дядька…
— Маріс робила добру справу, та навіть тоді її не полишало почуття провини. Надто вже глибоко воно в’їлося у бідну жінку, вона просто місця собі не знаходила і все поривалася вернутися в Темноліс.
— Щоб знайти сина? — вихопився Ксант.
— Попервах і я так думав, — відповів Щип, — та, мабуть, не тільки тому. По-моєму, вона хотіла цим затерти свою провину, або злагодити її, виправивши чуже зло. Якщо їй досі не вдавалося знайти утраченого сина, то вона принаймні могла брати під опіку інших безбатченків. Ось що, гадаю, їй праглося робити!
— І вона так робила? — запитав Ксант, якому гнітило серце власне почуття провини.
— Дай закінчу розповідь, — урвав його Щип, — а тоді робитимеш висновки для себе. — Веретенник повільно втяг у себе повітря, і в його прозорих грудях затремтіла тоненька легенева оболонка. — Стояла студена буряна ніч, коли ми зібралися всі — я, Маріс, наша невеличка родина з нижньомістянських сиріт, — і пішки рушили до Темнолісу…
— Пішки! — вразився Ксант.
— Авжеж, — підтвердив Щип. — А куди було спішити. Коли ми пробиралися Багнищем, відтак через підступний Присмерковий ліс — навмання, за когутом-сорокуном, Декель його звали, — а потім уже й Темнолісом, до нас усюди прибивалися всілякі заблуди. Ми поминали сельбища лісових тролів, живолупські поселення, галявини роздебендь, і хоч би кудою йшли, скрізь до нас приставала малеча. То були сироти, яким тут нічого не світило, їх вабила наша дедалі численніша родина, бо більше нікого вони не обходили. А побачив би ти Маріс! — Щипові вуса при цих спогадах збуджено заворушилися. — Вона аж променіла щастям! Одна матір на всіх дітей!
— Що й казати, ризикована була затія, — вів далі Щип, примружуючи очі. — Темноліс і за кращих часів був не надто гостинний, навіть щодо небесних піратів-небоянів. Зате як мені приємно було усвідомлювати, що мої скромні знання допомогли нам уціліти в Темнолісі. На нас чигали кровожерні дерева, всіляка хижа звірина, раболови з вовчими зграями, не кажучи вже про сорокушачі дозори. Не раз, не два доводилося ховатись на деревах та відсиджуватись в улоговинах, дожидаючи, коли мине небезпека. І не знати, скільки б це тривало, якби ми не знайшли того, за чим шукали…
— І що ж ви знайшли? — спитав заінтригований Ксант.
— Домівку, Ксанте, — відповів Щип, розпливаючись в усмішці. — Домівку.
— Де?
— Паничу Ксанте, невже так важко здогадатися? — Веретенник аж затремтів — з утіхи від хлопцевого спантеличення. — Я так усе пам’ятаю, ніби воно діялося вчора. Із темних лісових нетрищ ми вийшли на місцину, кращої за яку ніхто з нас зроду не бачив. Неозорі галявини, порослі травою, квітами та плодоносними кущами, виходили на озеро з кришталевою водою. Крім нього, там було ще два озера, вони тяглися ланцюжком. Посередині одного з них виднів невеличкий острівець, увесь порослий сон-деревами в сяйних блакитнявих ореолах. Ліворуч над лісом здіймався високий стрімчак, весь обсіяний печерами і схожий на якусь чудернацьку будівлю з плавкими обрисами. Праворуч, на березі озера, — залізнодеревні насадження з дебелими деревами, такими високими, аж здавалося, вони сягають неба — ясного, блакитного, глибокого. Світило сонце. Співало птаство, і небавом до їхнього щебету долучився веселий сміх та співи дітвори. Стрибаючи по траві, малеча щодуху помчала до водяного плеса.