— Розгорни, — попрохав Фенбрус, і очі його схвильовано заблищали. — Як ти вже обрав собі таку долю, то, може, воно стане тобі у пригоді.
— «Як розплоджувати зубощирів-скрадайл», — прочитав уголос Рук. — Трактат… — Він зупинився, і губи йому розтяглися в усмішці. — Фенбруса Лодда… Он воно що…
— Так, Руку, найперший мій трактат, — відказав Фенбрус. — Бережи його, а потім при нагоді повернеш мені, може, зі своїми доповненнями. Зрештою, хіба не ти мені казав, що любиш опрацьовувати трактати? І якщо тебе не вабить праця шукача сувоїв, то, може, ми побачимо тебе в ролі того, хто їх пише, га? Ну, що ж, удачі тобі! Рушай, поки я не передумав, а то призначу гостривником пер.
Голос у Великого Бібліотекаря був грубуватий, але Рук помітив, як заблищали його очі. Попри сувору і гнівливу вдачу, серце у Фенбруса Лодда все-таки добре. Незрозуміло тільки, чому він завжди такий холодно-стриманий перед власним сином?..
Опинившись нарешті на чолопку пагорба, весь розпашілий і засапаний, він підвів очі — і просто перед себе уздрів височенні сосни Залізнодеревної галявини. Здавалося, він вступив у величезну безвіконну залу. Тут було далеко прохолодніше, а згуки Вільних галявин, що долинали сюди, бриніли приглушено.
Обережно ступаючи галявиною, — а ноги тут по самі кісточки утопали в м’якій підстилці із соснових галузок, — Рук дивився долу.
Десь там, далеко під землею, буяли Світляні сади, і там нудив світом Ксант Філатін.
Сердешний Ксант, подумав хлопець. Здавалося, ні в кого не знаходилося для нього доброго слова, а проте… Ні, так не гоже. Наприклад, Рук, хоч би й хотів, не міг довго пам’ятати зраду друга.
Пройшовши далі в пістрявий холодок галявини, Рук почув звуки: буркотіння голосів та повискування, мабуть, не одної сотні зубощирів-скрадайл. А звівши очі на верховіття, де щільно поперепліталося величезне гілля, — не кажи ти балки під склепінням Великої бібліотеки, — він зрозумів, що стоїть просто під Зубощирячими сідалами. Сотні й сотні зубощирів сиділи на гіллі. Вони форкали, сопіли, відпочивали і чепурилися; одні скупчено гризли кістки, інші стрибали з гілляки на гілляку. А поміж зубощирів, у сутіні, видніли ще якісь постаті у прехимерному вбранні: шиї — картаті, в зелено-білу кратку, а на грудях — червоне зображення якоїсь звірини.
— Улани Вільних галявин, — буркнув хлопець собі під ніс.
Рук подерся на найближче дерево, чіпляючись руками та ногами за тріщини у грубій корі та припадаючи тілом до стовбура, а відтак зачав перебиратися з гілки на гілку, намагаючись потрапити на сусідні дерева. Тут було майже як у бібліотеці на бантинах під склепінням, тільки оперативний простір був куди ширший. Невдовзі Рук був уже височенько над землею — знайома картина, лиш оточували його не сувої, а зубощири, різні віком та розмірами.
Деякі тварини грайливо гасали по гіллі, інші, вдоволено муркочучи, обгризали тілдерячі туші, почеплені на важких гаках. Час від часу їх із доброго дива посідала жага дії, і, гучно форкаючи, тварини присідали на дужих задніх лапах, стрибали з конара і міцно чіплялися за наступну гілку довжелезними кігтями куцих передніх лап. Видно було, що тварини позвикали до уланів, тож і на Рука не звернули ані найменшої уваги.
Улани попервах теж не надто вважали на гостя. Декотрі спали в гамаках, напнутих у верховітті, інші клопоталися звичними справами. Хто сидів скулиніг і загострював кінчастими зазубленими ножами списи з залізнодеревної сосни. Інші змащували нагрудники та лицарію тілдерячим смальцем. Ще інші — хто по двоє, хто по троє — ходили біля своїх плигунів, витирали їм хутро та змащували лапи.
Рук примітив, що найбільше серед уланів дрібногоблінів — присадкуватих і жилавих. Для них зубощири були те саме, що веретенники, якими кишіли підземні Світляні сади, для бражних гоблінів. Крім дрібногоблінів, було ще трохи міських гномів, капловухів, живолупів… Власне, живолуп і помітив прибульця перший.
— Еге-ге, — промовив він, відриваючи очі він драної упряжі, яку саме лагодив, — чи то не Бібліотекарський Лицар до нас завітав? Чим можуть вам допомогти скромні улани?
Тепер уже й інші помітили Рука.
— Вітаю тебе, вільняче, — озвався Рук. — Ти б не провів мене до вашого ватажка?
— Ватажка, кажеш? — перепитав хтось із дрібногоблінів. — А що тобі до нього?
— Присягаю Землею, вашого брата у нас тут не густо, — підхопив його товариш. — Я думав, Бібліотекарський Лицар віддає перевагу небу.
— Як там попід хмарами, безпечніше, га? — звів догори брови дрібногоблін.