Той вийшов з тіні й непевною ходою, пригорбившись і мружачись, вийшов на залиту сліпучим сонячним світлом галявину. Коли Ксант наблизився, Ласкавка відчула, який він нещасний, непевний себе і які суперечливі почуття в ньому змагаються. Чого там тільки не було: і почуття провини, і гризота, і біль та нерозважна туга. Він був одинокий як палець і нелюбий та ненависний для всіх.
Ласкавка поклала руку Ксантові на плече. Він обернувся, глянув на блудиху чорними погаслими очима. І зразу ж Ксанта немов прорвало, і на Ласкавку ринув нестримний потік його думок та сумнівів, обдавши її з ніг до голови.
Не один рік я служив негідному володареві, був слухняним виконавцем усіх його страхітливих планів. Ганьба мені, ганьба; я знав, що вкриваю себе ганьбою… Але ж я був такий ще незрілий…
Але ні! Немає цьому прощення. Ні, нічим не применшити отих страхіть, що я встиг натворити!
Ласкавка кивнула головою.
Я був зрадником. Я зрадив чимало люду. Мої руки заплямлені кров’ю, і мені ніколи, ніколи її не змити.
Кулькап розповідав мені про Темноліс, і так у мене зажевріла надія на втечу, а потрапити до Темнолісу можна було, тільки ставши нишпоркою Сторожів Ночі! І скільки безстрашних Бібліотекарських учнів, мабуть, полягло через мою підступність! А потім мене викрили, і я втік, як боягуз, і знов повернувся у Вежу Ночі!
О, як я хотів залишитися на Вільних галявинах, де мені пощастило, уперше в житті, зустріти щирих друзів — Рука, Маґду, Щипа… Та я не міг цього зробити… І зрадив їх усіх. Усіх — і кожного. Чи зможу я бодай коли-небудь виправити вчинене зло?
Він замовк, а в очах його й далі стояв той самий вираз розпачу та безнадії. І тут, прорвавши вольові заслони, ринула друга злива думок.
Я старався! Земля і Небо можуть підтвердити, що я старався, але заради чого? Я був зрадником. Нишпоркою. Прокляття падало на кожного, хто підходив до мене близько і довірявся мені. І все ж я старався як міг, повірте мені…
Ласкавка знову кивнула головою, але не так жваво.
Повернувшись у вежу, я, як ніколи виразно, побачив, якими чудовиськами були насправді оті Високі Сторожі Ночі. І став докладати всіх зусиль, аби перешкодити їхній божевільній сваволі.
Я всім серцем радів, дізнавшись про втечу Кулькапа з Вежі Ночі — й тяжко мучився, що не можу накивати п’ятами слідом за ним… Я добре розумів, що не маю права так чинити. Мій обов’язок був залишатися там і всіляко, мірою своїх сил, чинити опір злу, що його сіяв мій патрон.
Напевне, то була моя спокута.
Я робив усе, що міг, намагаючись допомогти бранцям, що попадали в лабети сторожів. Я всіма правдами й неправдами намагався позбавити офірні сторожівські клітки їхньої здобичі, під час допитів шукав найменших приводів, що дали б урятувати їх від смерті. Та часто Леддікс, екзекутор, просто каменя на камені не залишав від моїх доводів…
О, як ятрить мені душу свідомість того, що я когось не зміг урятувати…
Ласкавка кивнула головою. Вона чула його біль, як свій. Хлопець укляк посеред залитої сонцем галявини і затулив руками обличчя. Тіло його стрясали ридання, вільняки, полишавши свої закути, збиралися навколо нього. Настала довгоочікувана мить Дізнання. Усі присутні прикипіли поглядами до крихітної постаті Ласкавки Тихої — Доглядачки Саду дум.
Друзі, озвався у тисячах голів її тихенький голосок. Я зазирала у надра свідомості багатьох гостей і чула їхній жаль та глибоку скорботу…
Вона обвела поглядом присутніх, що стояли перед нею; Бібліотекарського Лицаря з потворним шрамом на грудях, згорьованого молодшого бібліотекаря, Найвищого Академіка, виснаженого вічними клопотами.
Крім того, відчула я й відданість, відвагу та приязнь, провадила Ласкавка.
Вона помітила, як ствердно закивали головою Рук і живолуп-улан, як знітився присоромлений Фелікс.
Зважуючи добро і зло, вчинені від Ксанта Філатіна, я й гадки не мала, що шальки терезів так довго вагатимуться, перш ніж… Ласкавка глянула на Ксанта, не приховуючи свого співчуття до хлопця. Ксанте, я боюся, що…
Ксант не зводив з Ласкавки очей, і обличчя його, незважаючи на яскраве сонце, було біліше за крейду. І тут почувся чийсь крик:
— Стійте! Зачекайте!
Хтось пропихався крізь натовп вільняків, і Садом дум прокотився гул подиву.
— Але ж тебе підбили! — чулося з одного боку.