— Ех, було б нас не двоє, а більше, — буркнув Вайло.
— Сам знаю, — сумно кивнув головою Одоробло. — Як згадаю, як працювалося торік… — І він скрушно похитав головою. — Я тільки молюся та сподіваюся, що з братами все гаразд.
Вайло взяв у нього баклагу і ще раз від душі пригостився з неї.
— Жмутко, Хвостань, Зимородок, Крутило… — На згадку про братів, яких зараз тут не було, на очі Одороблу набігли сльози. — Чия вража сила загнала їх на ті трикляті Ливарні галявини, га? — він зробив широкий рух рукою, обводячи сусідські наділи, де, як і на їхньому полі, колосився ще не скошений ячмінь-синець. — Гайовики, Плигуни, Волосяники… Половини з них уже нема серед живих, а друга половина чекає, поки до них прийдуть, виловлять, посадовлять на підводи і відвезуть до решти…
— Пом’яни моє слово, наступними будемо ми, — промовив Вайло. — Оті плескатоголовці можуть наскочити щохвилини. Тільки цього разу нас посилатимуть уже на війну.
— І не тільки нас, пузанів, отак, — додав Одоробло. — Цього разу будуть хапати всіх без розбору. Похапають усіх, та й пошлють на різницю, отак-то, і що ж тоді буде з нашим урожаєм? Ти мені не скажеш?
Вайло зосереджено кивнув головою, і обидва брати застигли поруч у полі, раз по раз передаючи один одному баклагу та озираючи краєвид, розбитий на прямокутники полів, поселення та сельбища, що розкинулися ген удалині.
Минуло вже чимало часу, відколи з’явилися Гоблінівські сельбища, що брали початок від однієї-однісінької колонії бражних гоблінів. Із часом біля неї осідали інші чільні гоблінівські племена. Першими сусідами медолюбів стали миролюбні симбіотики. Потім з’явилися павуконогі гобліни та дрібногобліни, вони вподобали собі узбережжя росяних ставків та Залізнодеревну пущу. А пізніше до миролюбних племен приєдналися інші — войовничі кочівники; їх дедалі більше вабив осілий спосіб життя, безпечніший і захищеніший від несподіванок.
Ікласті та чубаті гобліни, чорновухи та патлаї, рожевоокі й сірі — попервах споруджували такі-сякі подоби хиж, розчищаючи під свої житла лісові галявини. З усіх дерев залишилося тільки одне, посередині поляни, та й те з обтятим гіллям: з нього витесано родовий тотемний стовп. Трохи згодом з них виокремились інші племена, які селилися неподалік і будували вже не примітивні хижі, а цілі хати-вежі, укріплені висотки, будинки круглявої форми та довгасті хати. Навіть деякі плескатоголовці, на власні очі пересвідчившись у перевагах осілого життя, і собі займали галяви та зводили на них свої, ні на що не схожі, плетені з лози «мурашині вежі».
Одоробло і Вайло мовчки озирали краєвид, простягнений перед ними. Серед полів, бовваніючи супроти вечірнього неба, вирізнялася Залізнодеревна пуща, де мешкали лісові гобліни і звикали до осілого життя гобліни-патлаї. Південно-східніше височіли лозяні «мурашині вежі» плескатоголовців та золотоголових гоблінів, пнучись до неба, де вже громадилися важкі чорні хмари.
Північніше, в сусідстві з запнутими маревом росяними ставками, де на берегах жили павуконогі гобліни, у промінні західного сонця світилися шпилі колоній бражних гоблінів, а трохи далі від них, праворуч, там, де видніли свіжовирубані лісові прогалини, з хатніх бовдурів курився дим. То були найостанніші гоблінівські поселення: вони належали наймолодшим племенам та родинним спілкам, і деяких із них ще не сягнула навіть пожадлива рука Ливарних галявин.
Обличчя Одороблове закам’яніло з гніву.
— Чому б оце нашій племінній старшині не дати гоблінам жити у спокої? З якого дива ми повинні йти воювати? Га, Вайло, ти мені не скажеш?
Вайло тяжко зітхнув.
— Ми — прості звичайні пузані, — промовив він, ледь помітно хитаючи головою. — Одоробло, великі племінні ватаги, не переймаються дрібною рибкою на кшталт мене чи тебе.
— Але де ж тут справедливість? — гнівно вигукнув Одоробло, махаючи на блакитні поля, колихкі під подувами східного вітру. — Хто пожне оцей врожай, га? Ніхто його не пожне. Його просто покинули гнисти в полі.
— І він уже гниє, — притакнув Вайло.
— Еге ж, — промимрив Одоробло. — А що ми будемо їсти, коли настане зима, з довгими холодними вечорами? Скажи мені, що? — Він знову взяв у брата баклагу, вихилив її й утер рота затиллям долоні. — В одному я не сумніваюся: якщо хтось і голодуватиме, то вже ж не всемогутні ватаги наших племен.
— Твоя правда, брате, — кивнув головою Вайло. — Вони жируватимуть у своїх племінних шопах, а ми будемо битися та гинути у їхніх війнах!
— Племінна старшина! — вигукнув Одоробло зривистим від обурення голосом. — Він сплюнув на землю. — Без них нам жилося б стокрот ліпше! — Він узяв свою косу, повернувся до перестиглого ячменю і з новими силами заходився косити. — Хто нам із тобою зараз потрібен, брате, то це друзі врожаю…
— Одоробло, — урвав Вайло, і голос його враз став тихий, сторожкий.
— Ти чув, що говорили на тому зібранні, — провадив Одоробло, енергійно вимахуючи косою. — Таких гоблінів, як ми, таких, хто думає, як ми з тобою, в кожному племені, у кожній гільдії хоч греблю гати…
— Одоробло!
Одоробло помовчав і підвів очі.
— Що? — запитав він. — А що, хіба не так?..
І тут він нарешті теж побачив те, що насторожило його брата: довгу колону хирлявих павуконогих гоблінів, що гаптувала стежку з північного сходу просто на них. Блакитним полем сунули, ледве волочачи ноги, бранці в супроводі посиленого конвою плескатоголовців. Мокрі всі до одного, як хлющ. Вочевидячки плескатоголові посіпаки нагрянули у розпалі їхнього чаклунства — ритуального годування молюсків, — і, повитягувавши їх з води, навіть не пустили додому перебратись у сухе. Відірвані від своїх росяних ставків та велетенських молюсків, яких вони там розплоджували, худі лускаті створіння виглядали страх нещасними та знедоленими.