— Ти це міг і телефоном розповісти.
— Так.
— Є щось іще?
Я вагаюсь.
— От лайно,— каже вона.
— Перепрошую?
— Ти вагаєшся, Віне, це так на тебе не схоже... От дідько, це щось погане, так? — Вона підходить до мене ближче.— Що трапилось?
Я просто кажу:
— Валіза тітки Плам.
— І що з нею?
— У того барахольника був не лише Вермер, а й валіза, яку подарувала тітка.
Ми мовчки стоїмо. Патриції потрібна хвилина. Я даю їй цей час.
— Що ти маєш на увазі, кажучи, що в нього була валіза?
— Це й маю. Валіза була в нього, серед його речей.
— Ти її бачив?
— Так.
— І вони не знають, хто цей барахольник?
— Ні. Ще не визначили.
— Ти бачив тіло?
— Показали світлину з обличчям.
— Опиши.
Я розповідаю.
— Це може бути хто завгодно,— каже вона, коли я завершую.
— Я знаю.
— Це неважливо. Він завжди був у лижній масці. Або... зав’язував мені очі.
— Я знаю,— повторюю я, цього разу більш похмуро.
Дідів годинник у кутку починає відбивати час. Ми мовчимо, поки це не завершується.
— Але ж існує ймовірність, ну, якийсь шанс...— Патриція підходить до мене. Досі ми стояли в протилежних кінцях кімнати, тепер між нами метр-два.— Що це саме той чоловік, який викрав картини?
— Я не поспішав би з висновками.
— Що ФБР знає про валізу?
— Нічого. Вони побачили монограму й герб і дійшли висновку, що я — її власник.
— А ти їм не сказав?
Я суплюся.
— Звісно, ні.
— Так, чекай, то ти підозрюваний?
Я знизую плечима.
— Коли вони все дізнаються про валізу,— починає Патриція.
— Ми обидва будемо підозрюваними, так.
———
Для тих, хто ще не зрозумів, пояснюю: моя двоюрідна сестра — це та сама Патриція Локвуд.
Мабуть, ви бачили її історію в шоу «60 хвилин» чи чомусь такому, але для тих, хто з якихось причин не знає, Патриція Локвуд керує мережею прихистків «Абеона» для постраждалих від аб’юзу й безпритульних дівчат, підлітків і молодих жінок. Вона — серце, душа, двигун і фотогенічне обличчя однієї з найвідоміших благодійних організацій країни. Вона заслужено отримала десятки гуманітарних нагород.
З чого ж мені почати?
Я не буду заглиблюватись у те, як наші з Патрицією батьки посварилися, як вони воювали, як мій батько, Віндзор II, переміг свого брата й виграв війну, бо, чесно кажучи, гадаю, що врешті-решт мої батько й дядько помирилися б. Наша родина, як і багато інших сімей, багатих і бідних, має історію розбрату й примирення.
Немає зв’язку міцнішого за кровний, але немає й крихкішого за нього.
Потенційне примирення було перекреслене незворотною подією — смертю.
Я розкажу вам, що сталося, якомога беземоційніше.
Двадцять чотири роки тому два чоловіки в лижних масках убили мого дядька Олдріча Паверса Локвуда й викрали мою вісімнадцятирічну двоюрідну сестру Патрицію. Якийсь час з’являлися чутки про неї — дуже схоже на історію з картинами, я це тільки зараз зрозумів,— але всі вони вели в глухий кут. Був якийсь лист із вимогою викупу, але швидко з’ясувалося, що то були аферисти.
Здавалося, що земля просто проковтнула мою сестру.
П’ять місяців по тому відпочивальники біля одного з водоспадів Ґлен-Оноко почули істеричні жіночі крики. За кілька митей до їхніх наметів вибігла із лісу Патриція.
Вона була гола й уся в багні.
П’ять. Місяців.
Правоохоронцям знадобився тиждень, аби знайти невелику хижку для інвентаря — таку можна купити в будівельному магазині,— у якій примусом тримали Патрицію. Там на брудній підлозі досі лежав замок, який вона змогла розбити каменем. Поруч було туалетне відро. І все. Хижка розміром два на два метри, двері на гаражному замку. Зовні зеленого кольору, вона була майже непомітною — її знайшов собака з кінологічного підрозділу ФБР.
Це сховище в газетах назвали «Хижа жаху», особливо після того, як криміналісти виявили в ній ДНК ще дев’яти тінейджерок / дівчат / жінок — усі віком від шістнадцяти до двадцяти років. До цього часу знайдено тільки шість тіл, усі поховані поруч із хижкою.
Злочинців так і не схопили. Їх навіть не ідентифікували. Вони наче розчинилися в повітрі.
Фізично Патриція мала настільки добрий вигляд, на який можна було сподіватися. Її ніс і ребра мали сліди колишніх переломів — викрадення було насильницьким,— та вони досить добре загоїлися. Але їй потрібен був час на відновлення. І коли Патриція знову явилася світу, вона керувалася жагою помсти. Моя кузина каналізувала пережите в гарну справу. Співчуття Патриції до жінок, які зазнали насильства й були покинуті без надії, стало її життям, повітрям, відчутною справою.
Ми з кузиною ніколи не говорили про ті п’ять місяців.