— Це нічого не доводить.
— Анітрохи,— погоджуюся я.— Але мені не потрібні докази, ми не в суді. Ми з вами просто теревенимо. Але відповіді мені однаково потрібні.
— Навіщо?
— Я вже казав.
— А, точно,— Ванесса киває, згадуючи.— Хижа жаху, ваш дядько та ваша кузина.
— Так.
— То розкажіть мені решту ваших припущень.
Я вагаюся — хочу, аби вона мені сама все розповіла,— але потім наважуюсь.
— Не знаю, чи ви отримали інформацію безпосередньо від Неро Станча, або він прислав до вас того Ренді. Це не так важливо. Зрештою, ви отримали вміст банківської скриньки Рай Штрауса. Ви дізналися, яким ім’ям він користувався, де жив, можливо, номер телефону. Рай, зрозуміло, був у паніці після звістки про пограбування банку. Ви зателефонували йому й вдали працівницю банку. Що саме ви йому сказали?
Вона примружується, намагаючись здаватися лукавою.
— А чому ви впевнені, що то була я?
Я розгортаю теку, яку приніс із собою, і дістаю перше фото з камер спостереження в цокольному поверсі «Beresford».
— Ми думали, що це низький лисий чоловік. Але потім я подумав, що вбивцею може бути жінка, яка гіпотетично нещодавно втратила волосся внаслідок курсу хіміотерапії. Ну це ж ви, чи не так?
Ванесса мовчить.
Я дістаю другий знімок і простягаю їй. На ньому чоловік із насичено чорним волоссям і брюнетка виходять із головних дверей комплексу.
— Це з вестибюля «Beresford». Зроблено за шість годин після тієї з цокольного поверху, яку я вам щойно показав. Оцей чоловік — житель будинку на ім’я Сеймур Раппапорт, живе на шістнадцятому поверсі. Жінка поруч — це не його дружина. Ніхто не знає, хто це. Навіть Сеймур цього не знав. Сказав, що вона була в ліфті, коли він в нього зайшов, відповідно, їхала з вищого поверху. Ми дуже уважно перевіряли. Не було ознак того, що ця жінка заходила в будівлю. Ви дуже розумно це влаштували. З цокольного поверху зайшли в пальто, скинули його посеред квартири Рая. Ніхто його не помітив би, якби спеціально не шукав. Ви наділи перуку — і все, лисий чоловік зник назавжди. Сіли в ліфт і вийшли з іншим мешканцем. Це справді геніально.
Пані Гоґан продовжує посміхатися.
— Та ви припустилися маленької помилки.
Її посмішка зникає.
— Якої?
Я показую на ліву ногу на одному знімку, потім на іншому.
— Те саме взуття.
Ванесса мружиться, розглядаючи обидві світлини.
— Схоже на білий кросівок. Їх усі носять.
— Це правда. Нічого, що можна було б довести в суді.
— Та годі вам, містере Локвуд. Чи не застара я для цього?
— Так можна було б подумати, але ні,— відповідаю я.— Ви мали пістолет, приставили його Раю до спини. Я, звісно, можу попросити ФБР знайти всі записи з камер спостереження з усієї вулиці того дня. Переконаний, ми знайшли б лисого чоловіка, який тримав на прицілі Рая. Можливо, навіть отримали чітке зображення вашого обличчя.
Ванессі це подобається.
— Ви не думали, що я могла якось замаскуватися? Нічого особливого, лише трохи макіяжу.
— Ще геніальніше.
— Мені все ж цікаво.
— Що саме?
— Я не знала, що картина в спальні Штрауса така цінна.
— А якби знали?
Пані Гоґан знизує плечима.
— Думаю, чи забрала б я її.
— Не впевнені?
— Ні, не знаю.
Отже, це все. Тепер я знаю долі всіх шістьох із Джейн-стріт.
Навпроти мене Ванесса Гоґан, і мені здається, що я єдина людина на землі, яка в курсі всіх подій.
А вона, наче прочитавши мої думки, каже:
— Тепер ваша черга, містере Локвуд. Де Арло Шугармен?
Зважую, як відповісти на її запитання. Бо мені потрібно дізнатися ще одну деталь.
— Ви допитували Біллі Рована й Еді Паркер.
— Ми вже про це говорили.
— Вони вам сказали, що не кидали коктейлів Молотова.
— Так. І?
— Як щодо Арло?
— Що ви маєте на увазі?
— Що вони сказали стосовно його участі в справі?
Вона знову солодко посміхається.
— Я вражена, містере Локвуд.
Я мовчу.
— Ви думаєте, це знімає вину з Шугармена?
— Що вам сказали Біллі та Еді?
— Ви обіцяєте, що розкажете мені про Арло Шугармена?
— Так, обіцяю.
Ванесса відхиляється на спинку дивана.
— Мені здається, ви й так уже знаєте, але добре, я скажу. Арло там не було, проте він це спланував. Те, що він виявився занадто боягузливим, аби прийти, не робить його менш винним.
— Справедливо. Й останнє запитання.
— Ні,— твердо відказує Ванесса.— Спершу ви мені скажете, де Арло Шугармен.
Я й правда вже маю сказати.
— Він мертвий.
У неї смутніє обличчя.
Я показую світлину надгробка. Розповідаю, що мені сказав Келвін Сінклер. Місіс Гоґан потрібен певний час, щоби це прийняти. Я не поспішаю. Розповідаю все, що знаю про Шугармена, як він жив в Оклагомі й за океаном, як, здавалося, робив гарні речі в житті, щоби спокутувати свої погані вчинки.