Урешті-решт Ванесса Гоґан каже:
— Тобто це все. Це справді кінець.
Для неї — так. Але не для мене.
— Ще одне,— кажу я, підводячись.— Якщо вибухівку кидали не Біллі й Еді, то хто? Вони вам сказали?
— Так.
— Хто?
— Одну Рай Штраус.
— А іншу?
— Ви ж бачили ті зернисті фотографії. Там знову було шість людей. Рай Штраус знайшов когось на місце Арло Шугармена. І та людина кинула другий коктейль.
— Ім’я сказали?
— Біллі та Еді не знали його до того вечора, але всі називали його Річ,— вона вирівнюється на дивані.— Маєте ідеї, хто це міг бути?
«Річ», крутиться в моїй голові.
Скорочення від, звісно ж, Олдріч.
— Ні,— кидаю я.— Гадки не маю.
Розділ 34
Коли я лечу гелікоптером до свого родинного маєтку, то зазвичай не насолоджуюся краєвидами, що відкриваються з висоти польоту. Люди пристосовуються, і одним з аспектів цього є те, що коли щось стає звичним, ми втрачаємо до нього почуття благоговіння. Ми сприймаємо повсякденне як належне. Я не кажу, що це негатив. Занадто багато робиться для того, щоби «жити кожен момент на повну». Це нереалістична мета, що призводить до більшого стресу, а не задоволення. Секрет самореалізації полягає не в захопливих пригодах і житті на повну,— таке не вдається нікому,— а в тому, щоби приймати і навіть насолоджуватися тишею та звичними речами.
Мій батько — на майданчику для гольфу. Я зупиняюся метрів за двадцять від нього й спостерігаю. Його удари ювелірно точні. Гольфісти не погодяться, але щоби чудово грати, потрібно мати хоча б невеликий обсесивно-компульсивний розлад. Бо як без цього людина може годинами стояти над тими самими лунками й відпрацьовувати свій удар? Хто ще здатен провести три години поспіль в тому ж бункері, щоби довести до досконалості спін і траєкторію?
— Привіт, Віне,— кидає батько.
— Привіт, тату.
Батько досі дивиться на свій удар. Він робить це щоразу, незважаючи ні на що, попри те, скільки ударів поспіль практикує. Його теорія, ту саму я застосовую до бойових мистецтв, полягає в тому, що тренуватися треба так само, як і грати.
— Розкажи, про що ти міркував,— каже тато.
— Я думав, що для гарної гри в гольф треба мати невеликий обсесивно-компульсивний розлад.
— Обґрунтуй, будь ласка.
Я коротко розповідаю про ОКР.
Він уважно слухає, а коли я завершую, каже:
— Звучить, як виправдання, щоби не тренуватися.
— Можливо.
— Ти дуже вправний гравець, але ти ніколи не хотів цього достатньо.
Це правда.
— Або от Майрон. Він здається милим і добрим — і так воно насправді. Але ти бачив його на баскетбольному майданчику — у нього майже мізки відшибає. Він страшенно хоче виграти. Такого духу суперництва не навчиш. Але це не завжди здорова річ.
Батько піднімає голову й обертається до мене.
— То що сталося?
— Дядько Олдріч.
Він зітхає.
— Він мертвий уже понад двадцять років.
— А ти знав про його проблеми?
— Проблеми,— повторює тато й хитає головою.— Твої дід і бабуся надавали перевагу терміну «захоплення».
— Коли ти дізнався?
— Завжди знав, думаю. Були ситуації, коли він ще навчався в середній школі.
— Наприклад?
— Ох, Віне, яка різниця?
— Будь ласка.
Батько зітхає.
— Ну, почнімо з підглядань. Також він агресивно поводився з дівчатами. Ти маєш це пам’ятати. Були шістдесяті, ще ніхто не знав, що таке зґвалтування на побаченні.
— Тому твої батьки постійно його кудись переселяли або платили людям, щоби ті забули про якісь речі. Він двічі міняв школи. Почав навчатися в Гаверфорді, а пізніше сім’я перевела його до Нью-Йорку.
— Якщо ти все знаєш, то навіщо питаєш?
— У Нью-Йорку щось трапилося. Що?
— Не знаю, мої батьки не казали. Припускаю, що черговий інцидент з якоюсь дівчиною. Його відрядили до Бразилії.
Я хитаю головою.
— Це була не дівчина.
— О?
— Олдріч був у шістці із Джейн-стріт.
Я хотів побачити, чи знав мій тато про це. За його виразом обличчя бачу, що ні.
— Дядько Олдріч був там тієї ночі. І кинув один із коктейлів Молотова. За кілька днів дід і бабуся відрядили його до Бразилії. Тримали його про всяк випадок подалі від підозр. Улаштували підставну компанію, щоби Рай Штраус тримав рот на замку.
— До чого ти ведеш, Віне?
— До того, що Олдріча це не зупинило. Такі люди не змінюються.
Батько заплющує очі, наче відчуває біль.
— Саме тому я з ним розсварився, вирізав із життя й ніколи більше з ним не розмовляв.