Я чую в його голосі гнів і водночас глибокий сум.
— Він був моїм молодшим братом, я його любив. Але після інциденту з Ешлі Райт я зрозумів, що він ніколи не зміниться. Можливо, не знаю, якби наші батьки не прикривали Олдріча або примусили його пройти якесь лікування чи зрозуміти, що можуть бути негативні наслідки, то до цього не дійшло б. Але було надто пізно. Мій батько вже помер, тому я мав із цим розбиратися. Я зробив те, що вважав найкращим виходом.
— Обрізав усі контакти.
Тато киває.
— Я не знав, як інакше.
Я киваю і підходжу до нього ближче. Мій батько — простий чоловік. Він обрав захищено жити за парканами, бути в безпеці. Обрав пасивність. Чи допомогло це йому? Не знаю. Я син свого батька, але я не він. Він зробив те, що вважав за краще, і я люблю його за це.
— Що? Ти ще про щось питатимеш?
Я хитаю головою, не даючи собі говорити.
— Та що таке?
— Нічого,— запевняю його.
Тато намагається зрозуміти щось по моїх очах. Але я не видаю себе.
Не хочу розбивати серце мого тата.
Минає кілька митей, він показує на стійку з ключками ліворуч від себе.
— Бери,— кидає батько й вирівнює м’ячики для нашої улюбленої гри.
Я хочу побути з ним тут, пограти в «Найближчий до лунки», аж поки сяде сонце. Так, як ми колись грали в моєму дитинстві.
— Я зараз не можу.
— Добре,— батько дивиться на м’ячик, ніби намагаючись прочитати назву його виробника.— Тоді пізніше?
— Можливо.
Я хочу сказати йому правду. Але ніколи цього не зроблю. Це лише завдасть йому болю. Не було б жодних переваг, ніяких позитивних змін. Я мовчки стою поруч і чекаю, поки він знову повністю зосередиться на маленькому білому м’ячику на зеленому полі. Його очі зосереджені на ньому, тільки на ньому, я це знаю, бо багато разів бачив, як він це робить, тікаючи в цю просту та звичну справу. Час від часу я намагаюся робити те саме. Іноді мені це навіть вдається.
Але я насправді не така людина.
Розділ 35
Я прокидаюся від звуку шин, що тріщать по гравію. Я заснув на дивані, це дивно. Виснаження нарешті перемогло збудження. Хто б міг подумати. Я досі лежу на дивані, коли моя двоюрідна сестра відчиняє двері, тримаючи пакет із продуктами.
— Віне, якого біса?
Я потягуюсь і дивлюсь на годинник: сьома п’ятнадцять вечора.
— Як ти сюди потрапив? Я зачинила двері й поставила на сигналізацію.
— О так,— кажу я якомога грайливіше,— мені ж неймовірно важко обійти замок «Medeco» й охоронну систему «ADT».
Патриція переводить очі з мене на обідній стіл і вражено робить крок назад. Я чекаю. Вона мовчить. Просто витріщається. Я повільно встаю, потягуючись.
— Язика проковтнула, Патриціє?
— Ти вдерся в мій дім.
— Гарна спроба перевести розмову, але, якщо хочеш підтвердження,— то так.
Я показую рукою на стіл і кажу, пародіюючи її голос:
— Ти вкрала мого Пікассо.
Звісно, це не мій Пікассо, але мені сподобалася повторюваність формулювань.
— Я думав, що пошук цієї картини буде складнішим. Не можу повірити, що ти просто повісила його у своїй спальні.
Патриція знизує плечима:
— Я туди нікого не пускаю.
— І вона там висіла весь час?
— Загалом так.
— Нахабно.
Вона знову знизує плечима:
— Якби хтось запитав, я сказала би, що це копія.
Я киваю:
— Вони купилися б.
Патриція підходить до столу.
— Навіщо ти відкрутив шурупи?
— Ти знаєш. Що ти зробила з негативами?
— Звідки ти про них знаєш?
— Наш реставратор знайшов частину з них у картині Вермера. Негативи квадратні, шість на шість сантиметрів — незвично за сьогоднішніми мірками. Ми швидко зрозуміли, що їх, найімовірніше, зроблено на старій камері,— я переводжу очі на полицю,— наприклад, «Rolleiflex» твого батька. Я подумав: якщо частину він заховав у Вермері, то, вірогідно, якась частина може бути в іншому шедеврі, що належить нашій родині,— полотні Пікассо.
Патриція підійшла до картини.
— Ти перевірив?
— Так.
— І нічого не знайшов.
Я зітхаю.
— Люба кузино, ми що, справді гратимемося в цю гру? Так, негативи зникли. Ти їх забрала. Проте на рамі є липкі місця — від скотчу, думається мені. У Вермері негативи було приклеєно до підрамника. Логічно припустити, що те саме стосується й Пікассо.
Вона заплющує очі й закидає голову. Я бачу, як Патриція ковтає, і думаю, чи розплачеться вона. Напевно, я мав би сказати якісь слова розради, але не думаю, що це допоможе.
— Патриціє, можемо пропустити фазу заперечення?
Вона розплющує очі.
— Чого ти хочеш, Віне?
— Можеш розповісти мені, що насправді сталося.
— Усю історію? — вона хитає головою.— Я навіть не знаю, з чого почати.