— Я благала його припинити. Але він наче не бачив мене. Батько нічого не заперечував — сказав, що все це робив і навіть гірше. Ну, і ті негативи, зображення на них...
— І ти зрозуміла, на що він здатен.
— Я втекла до його спальні.— Патриція наче дивиться кудись у порожнечу.— Батько тримав пістолет у тумбочці біля ліжка.
Вона зупиняється й піднімає на мене очі. Я їй допомагаю.
— Ти його застрелила.
— Я його застрелила,— повторює Патриція.— Я не могла рухатися, просто стояла над його тілом. Не знала, що робити. Просто відчувала щось на зразок розгубленості. Ніби я втратила контроль. Звісно, піти до поліції я не могла, бо вони дізналися б, що я вкрала картини. Зрозуміли би, що причетний Рай,— і він сів би до в’язниці на все життя. Негативи перетворилися на попіл, які в мене були докази? Я також думала — я знаю, що це прозвучить дивно,— переживала за сім’ю, за ім’я Локвудів, хоч нас і вигнали з родини. Думаю, це в нас у крові, чи не так?
— Згоден. Ти казала, що мій батько приїжджав до твого у переддень убивства Олдріча. Це ж неправда?
— Я просто намагалася напустити диму тобі в очі. Вибач.
— А частина про двох ґвалтівників, що тебе викрали?
— Я це вигадала. І ту історію про викрадачів, що дали мені надію, змусивши думати, що вони мене відпускають. Деякі з історій зґвалтувань і насилля, які я розповідала, були на тих негативах, але жодна не траплялася зі мною.
— Ти просто хотіла заплутати слідство.
— Так.
Я хочу, щоби вона розповіла більше.
— Отже, ти застрелила батька й відчувала розгубленість. Що трапилося далі?
— Я була в шоці. Мама повернулася. Вона побачила, що сталося, і теж дуже злякалася. Почала лаятися португальською. Сказала, що поліція посадить мене назавжди. Потім придумала, що я маю втекти й десь сховатися, а вона зателефонує до поліції та скаже, що знайшла чоловіка мертвим. Звинуватить у всьому зловмисників. Я просто відреагувала. Спакувала свою валізу — ну, твою — і втекла.
— Припускаю, що до Рая Штрауса?
— Я знала, що він живе в «Beresford». Він тільки мені одній вірив настільки сильно, гадаю. Не знаю. Але коли я приїхала, він був у поганому стані. Ментально. Він переховувався, не голився й навіть не мився. Удома в нього було огидно. Другої ночі я прокинулася, а він тримав ножа біля мого горла. Він думав, що мене підіслав якийсь Станч.
— І ти пішла звідти.
— Поспіхом. Я навіть не подумала про валізу.
Не можу не зазначити, що в обох справах — про вбивство мого дядька й викрадення сімейних цінностей — перші версії слідчих були правильними. Вони від самого початку підозрювали, що Ян Корнвелл якось причетний. Це виявилося правдою. Одне з перших припущень щодо вбивства Олдріча: Патриція застрелила батька, спакувала валізу та втекла.
І воно теж виявилося правильним.
— Це прозвучить божевільно,— майже пошепки говорить Патриція,— але я була з батьком, коли він купив ту хижу в будівельному магазині. Ми під’їхали майже до того місця й він її там поставив,— вона дивиться на мене, і я відчуваю, що в кімнаті різко похолоднішало.— Я була в машині, Віне. Просто уяви. Я зараз про це думаю — а раптом одна з тих дівчат тоді була в багажнику. Наскільки ж це заплутано.
— Дуже,— відказую я.
— Не знаю, що на твоїх негативах, але на інших були знімки з лісу, і з них я здогадалася, де могла бути хижа. Коли мені було десять чи одинадцять, тато возив мене туди на пікніки.
— Довго ти її шукала?
— Хижу? Близько місяця. Він її дуже гарно замаскував. Я, певно, проходила повз неї разів десять.
— Ти сама колись була в ній?
— Тільки останньої ночі. Перед тим, як я вдала, що втекла звідти.
— Зрозуміло,— кажу я, хоча мені не зрозуміло, щось тут не клеїться.— І ти вигадала цей план?
Патриція примружує очі.
— Ти про що?
— Тобі було вісімнадцять років. Ти вбила свого батька пострілом із пістолета. Це очевидно тебе травмувало — настільки сильно, що ти досі тримаєш його світлини на стіні,— я вказую на них рукою.— Ти зробила батька великою частиною твоєї історії. Ти кажеш, що саме Олдріч надихнув тебе на таку гарну роботу.
— Це не брехня,— заперечує Патриція.— Те, що я зробила... Мій батько... Мене це переслідувало. Він був моїм татом, любив мене, я любила його. Це все правда,— вона підходить до мене ближче.— Віне, я скоїла батьковбивство. Це сформувало все інше в моєму житті.
— І це повертає мене до однієї думки.
— Якої?
— Ти, розгублена вісімнадцятирічна дівчина, вигадала прикидатися жертвою. Бо якщо це правда, це блискуче. Це геніально. Я повністю купився. Я ні на мить не сумнівався. Тобі вдалося дати якесь полегшення сім’ям тих дівчат. Ти, якщо дозволиш, «викрила» Хижу жаху, але не свого батька. Ти привернула увагу й використала її, щоби відкрити прихисток «Абеона». Аби творити добро. Аби спробувати спокутувати те, що зробив твій батько. Я вражений, що все це ти придумала сама.