Я заходжу у ворота ферми й повертаю праворуч. Бачу чоловіка. На вигляд — шістдесят шість років, голова поголена. За зростом також підходить.
— Чи можу чимось допомогти? — питає чоловік.
У нього досі є легкий акцент вихідця Брукліну.
Арло Шугармен не з’явився тієї ночі, коли намагалися підірвати Фрідом-голл, тому що не вірив у таке руйнування. Зрештою, він потрапив у щось, чого не міг контролювати, і мав усе життя переховуватися. Якби я розповів ПТ правду, чи захотів би він заарештувати Арло та притягнути його до суду? Чи побачив би він це так, як бачу я?
Не знаю. Тому вирішувати не ПТ, а мені.
— Це ще не кінець,— кажу я чоловікові.— Вам знову доведеться тікати.
— Перепрошую?
Задні двері фермерського дому розчахуються, звідти виходить Келвін Сінклер. Пастор бачить мене та починає йти швидше, явно стурбований через моє вторгнення, але чоловік із бруклінським акцентом піднімає долоню, щоби зупинити його.
— Я здогадався, що ви ще живий. Хтось теж може здогадатися.
Чоловік спочатку збирається заперечувати або відмовлятися, але врешті-решт киває й каже:
— Дякую.
Я дивлюся на пастора Сінклера, тоді знову на Арло Шугармена. Я майже готовий запитати, що вони робитимуть далі. Але не питаю. Я свою частину зробив. Решта — на їхній розсуд. Я обертаюся та йду назад до дороги.
У мене ще одна справа.
———
Коли я виїжджаю з «Hickory Place» і піднімаюся довгою дорогою, то бачу вдалині старий баронський особняк. Я знову в Нью-Джерсі. Тут живуть Ема та її мати-кінозірка Анжеліка Ваят. Помічаю, що вони чекають на мене біля дверей.
Я думаю, ви вже здогадалися, що я нікому не сказав про Патрицію. Вона застрелила монстра — монстра, на мою думку, гіршого за Тедді Лайонса. Він би продовжив знущатися та вбивати. Патриція, що врешті-решт зробила стільки гарних справ, не має за це нести покарання. Визнаю, я можу бути трохи заангажованим — це рішення добре вписується і в мій особистий наратив, і у власну вигоду.
Я не хочу, щоби мого батька й сім’ю втягували в скандал.
Проте я думаю, що це рішення справедливе. Ви не згодні? Шкода.
Я паркуюсь і виходжу з авто, Ема біжить до мене привітатися. Вона міцно охоплює мене руками, тримає — і я відчуваю, що десь у моїх грудях щось розривається.
— Ти в порядку?
— Усе кльово,— кажу я.
— Віне.
Ема тикається обличчям мені в груди. Я не проти.
— Що?
— Будь ласка, більше ніколи не кажи «кльово», окей?
— Добре.
Я піднімаю очі на Емину маму, що дивиться на нас. Анжеліка не рада мене бачити. Ми дивимося одне на одного, я намагаюся видавити заспокійливу посмішку, але її це не дуже втішає. Вона не хоче мене тут бачити. Я розумію.
Анжеліка обертається та заходить до будинку.
Ема відхиляється й питає:
— Ти мені все розкажеш?
— Усе-усе,— відповідаю я.
Хоча я не певен, що так буде.
Дивлюся на доньку та пригадую попередню ніч.
Я був у ліжку з користувачкою Геленою. Задзвонив телефон. Кабір.
— У нас велика проблема.
— Яка?
— Ми втратили Трея Лайонса.
Різко підхоплююся, лякаючи Гелену.
— Подробиці,— кидаю я в слухавку.
Але вам це не треба. Вам не потрібно знати, як мої люди загубили машину Трея Лайонса десь на шосе Ейзенгавер-парквей. А також те, як я здогадався, що Трей Лайонс стежив за «Dakota», міг помітити Ему та простежити за нею, і як я почувався дурнем, що не зрозумів цього раніше. Вам не треба знати подробиць, як я телефонував Анжеліці о другій ночі й казав сховатися з Емою в підвалі. Або як швидко я примчав, припаркувався біля «Hickory Place», надів окуляри нічного бачення та взяв напівавтоматичний пістолет «Desert Eagle». Або як я помітив, що Трей Лайонс пробирається в будинок крізь вікно. І того, що я його не гукнув, не сказав підняти руки вгору й не дав можливості скласти зброю, вам теж не потрібно знати.
Можливо, це здається черговим сірим відтінком життя. Але це не так.
Це було легко. Чорно-біле рішення.
Він прийшов по мою доньку. Мою. Доньку.
— Підемо всередину,— кидає Ема.
Я киваю. Надворі тепло, день поцілований сонцем. Небо такого блакитного кольору, який могло створити лише щось неземне. Ема йде попереду. На ній топ на бретельках, тож я бачу верхню частину її спини. Коли ми наближаємося до дверей, я помічаю між лопаток уже знайоме тату...
Це що, Tisiphone abeona?
Я ледь не зупиняюся, майже запитую, але коли моя донька повертається й дивиться на мене, усі сірі кольори раптом зникають у сяйві її усмішки. Чи не вперше в житті я бачу лише біле.
Чи не банально це звучить? Можливо.
Але відколи мені не байдуже, що ви про це думаєте?
ПОДЯКИ
Я дуже мало в чому розбираюся, тому покладаюся на доброту незнайомих людей і друзів. Тримаючи це в думках, хочу подякувати усім їм: Джеймс Бредбір, Фред Фрідман, Ларрі Гагосян, Ґурбір Ґревал, Шан Куанґ, Беовульф Шихан. Ці люди — висококласні спеціалісти в різних сферах, тож якщо ви знайдете в цьому тексті помилки, то я без питань штовхну їх під автобус.