— Як там учорашній баскетбол? — питає ПТ.
Я мовчу.
— «Березневе шаленство» в розпалі,— додає він.
Я не відповідаю.
— О, та розслабся,— каже ПТ зі сміхом.— Я просто дивився гру по телевізору, та й усе. Бачив, як ти сидів на трибуні біля Сваґґа Дедді.
Я замислююся, чи це правда.
— Люблю його творчість, до речі.
— Чию?
— Сваґґа Дедді, про нього ж я щойно казав. Ота пісня, де він порівнює сучок, що виривають чоловічі серця, із сучками, що відривають їм яйця? Мені таке знайомо. Поетично.
— Я йому передам,— кажу я.
— Це було б чудово.
— Останнього разу, коли ми спілкувалися, ви казали, що йдете на пенсію.
— Так і є. Я пішов.
— Проте.
— Проте... Ця лінія зв’язку захищена, Віне?
— Хіба ми можемо знати це напевно?
— Із сучасними технологіями — ні. Я так розумію, ФБР сьогодні знайшло твою власність.
— Я за це дуже вдячний.
— Але там є ще дещо.
— Хіба це не завжди так?
— Завжди,— зітхає ПТ.
— І цього достатньо, аби витягнути вас із пенсії?
— Це тобі про щось говорить, еге ж? Я припускаю, що в тебе є власні причини, щоб утримуватися від співпраці зі слідством?
— Я просто обережний.
— Чи можеш завтра вранці припинити бути обережним? Я навіть скажу інакше,— його інтонація не змінюється, принаймні явно, проте...— Завтра вранці припини бути обережним.
Я не відповідаю.
— Завтра о восьмій ранку на тебе очікує літак у Тетерборо. Будь там.
— ПТ?
— Так.
— Ви ідентифікували жертву?
Я чую в слухавці віддалений жіночий голос. ПТ каже мені зачекати й відповідає жінці, що за хвилинку він прийде. Це дружина? Я знову в шоці, що так мало знаю про цього чоловіка. Він знову говорить до мене:
— Ти знаєш вираз «це особисте»?
— Коли ви нас навчали, то казали, що особистого не існує.
— Я помилявся, Віне. Дуже сильно. Завтра, о восьмій ранку.
ПТ кладе слухавку.
Я відкидаюся на спинку крісла, кладу ноги на стіл і прокручую розмову в голові. Вишукую нюанси й приховані сенси. Нічого, крім очевидного, на думку не спадає. Чую стук у двері: тук, пауза, тук-тук. З’являється голова Кабіра.
— Седі хоче з вами поговорити. Голос у неї… нещасний.
— Отакої,— кидаю я.
Спускаюся ліфтом до Седі, де мене зустрічає Тафт Бакінгтон III, секретар і помічник юриста в одній особі, який нещодавно випустився з університету. Батько Тафта, якого всі кличуть Таффі,— член гольф-клубу «Merion». Ми з ним багато граємо в гольф. Молодший Тафт перехоплює мій погляд, коли я заходжу, і попереджувально хитає головою. У компанії Fisher and Friedman чотири юристки. Якось я сказав Седі, що їм варто найняти хоча б одного правознавця-чоловіка, щоби фірма мала кращий вигляд. Її відповідь була проста й прекрасна:
— Дідька лисого!
Єдиний чоловік — на рецепції. Розумійте, як хочете.
Седі помічає мене біля столу Тафта й кличе до себе. Зачиняє двері, щойно ми опиняємося всередині вдвох. Я сідаю, вона стоїть. Колись це був кабінет Майрона. Седі лишила його стіл. Він був тут, коли вона приїхала винайняти приміщення. Седі тоді спитала, чи може його купити. Я зателефонував Майрону, щоби дізнатися ціну, але, як я і очікував, він просто сказав віддати його Седі. Проте мені досі некомфортно тут перебувати, тому що все вже інакше. Там, де стояв маленький холодильник Майрона з шоколадними напоями, тепер принтер. Постери з бродвейських шоу — у всій Північній Америці немає жодного гетеросексуального чоловіка, крім, можливо, Лін-Мануеля Міранди, який любить мюзикли більше за Майрона,— зникли. Кабінет Майрона був еклектичним, ностальгійним і барвистим. Натомість у Седі він мінімалістичний, білий і типовий. Вона не хоче відволікатися. Усе зосереджено на клієнтці, як вона мені колись сказала, а не адвокатці.
— Мені дали дозвіл тобі це розповісти,— починає Седі.— Просто щоби ти знав. Це тепер не адвокатська таємниця. Ну, ти зараз побачиш.
Я мовчу.
— Тобі ж відомо про мою клієнтку в лікарні?
— Тільки це й знаю.
— Що саме?
— Що в тебе є госпіталізована клієнтка.
До речі, це неправда. Я знаю більше.
— Звідки ти знаєш?
— Почув, як хтось в офісі говорив про це,— кажу я. (Це також брехня.)
— Її звуть Шерін, прізвища поки що немає. Але це неважливо. Імена не мають значення. Так чи інакше, її випадок хрестоматійний. Принаймні починається він типово. Шерін навчається в аспірантурі у великому університеті. Вона знайомиться з чоловіком, який працює в цьому ж закладі на досить престижній посаді. Усе починається чарівно, як і багато інших таких історій. Чоловік прекрасний, він її зачаровує. Дуже уважний, уже планує їхнє велике майбутнє.