Сьогодні мене везе полька з міста Вроцлава на ім’я Маґда. Ми розмовляємо перші кілька хвилин поїздки. Маґда спочатку неохоче долучається до розмови — ексклюзивних водіїв навчають не турбувати елітну клієнтуру,— але я вважаю, що будь-яка людина — це цікава історія, якщо ставити правильні запитання. Тому я здійснюю спробу. Я бачу її очі в дзеркалі заднього огляду — глибока блакить. З-під шоферського кашкета вибивається біляве волосся. Я уявляю, який вигляд має Маґда нижче шиї, бо я чоловік, а в глибині душі всі чоловіки — свині. Це не означає, що я якось намагатимусь задовольнити свою цікавість.
Ми їдемо в «мерседес-майбах» моделі S650. Бренд Maybach надає користувачеві розширення колісної бази на 20 сантиметрів, завдяки чому крісло може відкидатися на сорок три градуси. У плюшевого крісла є підставка для ніг, функція масажу гарячими каменями й підлокітники з підігрівом. Також є відкидний столик для роботи, маленький холодильник і підсклянники, що можуть підігрівати чи охолоджувати — залежно від ваших бажань.
Я тут подумав: можливо, я й справді прагну комфорту.
Тетерборо — це найближчий до Мангеттену аеропорт, у якому є виліт для приватних літаків. Я прилетів сюди зі Сваґґом Дедді після нашої квазі-розпусти в Індіанаполісі. Коли ми під’їжджаємо до південних воріт, що мають надійну охорону, Маґді махають, аби вона їхала просто на летовище. Ми зупиняємося біля «Gulfstream G700» — літака, який ще навіть не з’явився на ринку. Я здивований. Це дуже дорогий транспорт, коштує майже вісімдесят мільйонів, і держслужбовці, навіть вищого ешелону, особливо такі таємні, як-от ПТ, зазвичай так не шикують. Це радше літак для близькосхідних шейхів, а не агентів ФБР.
Я й гадки не маю, куди ми прямуємо та коли повернемося. Припускаю, що мене доправлять до Вашингтону чи Квантіко на зустріч із ПТ, але я не знаю напевно. Маґді дали вказівку дочекатися мене. Вона виходить із машини та йде відчинити мені дверцята. Я наполіг би зробити це самостійно, але не хочу здаватися зверхнім. Я дякую їй, піднімаюся трапом і заходжу в літак.
— Привіт, Віне.
ПТ сидить у передній частині й широко усміхається. Я не бачив його майже двадцять років. Він здається старим, та насправді він і є старим. ПТ не підводиться із сидіння, щоби привітатися, і я помічаю біля нього тростину. Це великий лисий чоловік із вузлуватими пальцями. Я схиляюся до нього й простягаю руку. Потиск ПТ міцний, очі ясні. Він жестом запрошує мене присісти навпроти нього. Літак може вмістити дев’ятнадцять пасажирів. Я це знаю, бо мені зараз намагаються такий продати. Сидіння очікувано широкі та зручні. Ми з ПТ сидимо один навпроти одного.
— Ми кудись полетимо? — питаю я.
ПТ хитає головою.
— Я подумав, що це — гарне місце, аби побачитися наодинці.
— Я не знав, що «Gulfstream G700» уже запустили в продаж.
— Його не запустили. Я прилетів не на цьому літаку.
— О?
— Я користуюся державним «Hawker 400».
«Hawker 400» — набагато менший і старіший літак.
— Цей я позичаю для зустрічей, бо він комфортніший за «Hawker 400».
— Так і є.
— Зокрема через те, що в «Hawker 400», імовірно, є пристрої прослуховування на борту.
— Розумію.
ПТ міряє мене поглядом.
— Радий бачити тебе, Віне.
— Я вас теж, ПТ.
— Чув, що Майрон одружився.
— Він вас запрошував на весілля.
— Так, знаю.
ПТ не розвиває цієї теми, а я не тисну. Натомість намагаюся вести розмову.
— Ви знаєте особу барахольника, ПТ?
— А ти?
— Ні.
— Ти впевнений, Віне?
Мені не подобається блиск у його очах.
— Я бачив лише обличчя на світлині. Якщо хочете показати мені більше...
— Немає потреби,— перебиває ПТ.
Як уже сказав, що ПТ високий чоловік. Це помітно, навіть коли він сидить. ПТ спирається долонями на високі коліна, наче позує для скульптора.
— Розкажи мені про валізу.
— Ви мені не скажете, хто жертва, чи ви самі не знаєте?
— Віне?
Я чекаю.
— Розкажи про валізу.
У його інтонації є щось тверде. Мабуть, це має лякати співрозмовника, але на мою адресу звучить більше як переживання. Можливо, він справді за мене боїться.
— Я чекаю,— наполягає ПТ.
— Я знаю.
— Чому ти не хочеш розповісти про валізу?
— Я захищаю іншу людину.
— Благородно. Але мені потрібно знати.
Я вагаюся, хоча насправді знав, що все до цього прийде.
— Хай що ти мені скажеш — це залишиться між нами. Ти знаєш.
ПТ відкидається назад і жестом заохочує говорити.
— Тітка подарувала цю валізу, коли мені було чотирнадцять,— починаю я.— На Різдво. Вона замовила такі всім чоловікам у родині. Тільки для чоловіків. А жінкам подарувала маленькі косметички.