— Сексистка.
— Ми теж так подумали.
— Ми?
Я ігнорую це запитання.
— Мене нудило від тієї валізи, самої ідеї шкіряного багажу з монограмою, насправді. У чому сенс? Я не хотів її, тому обмінявся подарунками з однією родичкою. Я взяв косметичку з її ініціалами, вона — мою валізу. Дивно, але я досі користуюся тією косметичкою в подорожах. Це наш внутрішній жарт такий.
— Ого.
— Що?
— Оце ти кружляєш, Віне.
— Перепрошую?
— Я ніколи не чув, щоби ти щось так детально пояснював. Припускаю, це тому, що ти не хочеш говорити мені ім’я родички.
ПТ має рацію, тож немає сенсу тягнути час.
— Це моя кузина Патриція.
Він на секунду збентежується, а тоді розуміє.
— Чекай. Патриція Локвуд?
— Так.
— Святий Боже.
— Отож.
ПТ перетравлює почуте.
— А як її валіза опинилась у шафі в «Beresford»?
ФБР урешті-решт вирило б інформацію про валізу, бо та фігурує у справі. Це одна з трьох причин, чому я вирішив розповісти ПТ усе без купюр. Перша — я довіряю ПТ настільки, наскільки можна вірити комусь у такій ситуації. Друга — якщо я розповім щось ПТ, то він, імовірно, дасть якусь інформацію мені. Третя — ФБР рано чи пізно про все дізнається й без моєї допомоги, і тоді здаватиметься, наче ми з Патрицією намагалися щось приховати.
— Віне?
— Після того як два чоловіки вбили мого дядька, вони примусили Патрицію спакувати валізу.
Мої слова кілька секунд висять у повітрі. Коли до ПТ доходить, у нього очі лізуть на лоба.
— Ти про... святий Боже, ти говориш про Хижу жаху?
— Так.
ПТ потирає обличчя.
— Я пам’ятаю, так. Після того як ці двоє вбили твого дядька, вони примусили її скласти якісь речі. Аби відволікти?
Я мовчу.
— То що вони зробили з валізою?
— Патриція не знає.
— Вона її після того не бачила?
— Ніколи.
Я прокашлююсь і говорю беземоційно. Таким самим тоном я міг би розповідати про офісне приладдя або кахлі для ванної.
— Патриції зав’язали очі й засунули кляп у рота. Її руки було зафіксовано за спиною. Вони запхали її та валізу до багажника й поїхали. Приїхавши кудись, примусили її йти крізь якісь хащі. Патриція не знає, як довго це тривало, але думає, що мінімум увесь день. Вони з нею не розмовляли. Діставшися хижи, вони закрили її всередині. Вона врешті-решт зняла пов’язку з очей. Було темно. Минув день, можливо, два. Вона не певна, скільки. Хтось приніс вівсяний батончик і воду. Один із чоловіків прийшов і порізав її одяг канцелярським ножем. Зґвалтував її. Забрав увесь її одяг, кинув кілька батончиків і закрив.
ПТ хитає головою.
— Він це робив п’ять місяців.
— Твоя сестра — не перша його жертва,— каже ПТ.
— Так.
— Я забув, скільки було ще.
— Ми знаємо про дев’ятьох. Можливо, їх більше.
У ПТ відвисає щелепа.
— Хижа жаху,— протягує він.
— Так.
— І ґвалтівника так і не зловили.
Я не знаю, чи він питає, чи просто говорить те, що ми обидва знаємо. Так чи інакше, останні слова ПТ висять між нами в повітрі надто довго.
— Чи ґвалтівників,— додає ПТ.— Це дуже дивно, чи не так? Її викрали двоє чоловіків. Але тримав у полоні тільки один, чи не так?
Я виправляю його.
— Тільки один її ґвалтував. Принаймні вона так пригадує.
Десь удалині в повітря здіймається літак.
— Тобто, дуже ймовірно...
ПТ починає говорити, але його голос збивається. Він підводить очі догори — мені здається, я бачу в них сльози.
— Дуже ймовірно,— намагається він знову,— що цей барахольник — один із цих чоловіків.
— Імовірно, так,— кажу я.
ПТ заплющує очі. Він знову тре своє обличчя, цього разу обома руками.
— Чи прояснює щось та інформація, яку я вам дав? — питаю його.
Він ще трохи потирає обличчя.
— ПТ?
— Ні, Віне, це ні чорта не прояснює.
— Але ви знаєте, хто цей барахольник, чи не так?
— Так. Саме тому я повернувся. Це справа, яку я так і не закрив.
— Ви ж зараз говорите не про Хижу жаху?
— Ні.— ПТ нахиляється вперед.— Але я шукав цього барахольника сорок п’ять років.
Розділ 6
ПТ потирає щелепу.
— Те, що я тобі розкажу,— абсолютно конфіденційно.
Це уточнення мене турбує, адже ПТ знає, що таке попередження є зайвим і образливим.
— Добре.
— Ти не можеш про це нікому розповідати.
— Та добре,— кажу я й чую роздратування у своєму голосі.— Саме це й означає фраза «абсолютно конфіденційно».
— Нікому. Навіть Майрону.
— Ні,— кидаю я.
— Що «ні»?
— Я розповідаю Майрону все.
ПТ дивиться на мене якусь мить. Загалом мій колишній шеф у ФБР виказує емоційний діапазон шафки. Якщо сказати пошуковій системі: «Сірі, покажи мені незворушність»,— то у вас на екрані з’явиться світлина ПТ. Але сьогодні, у літаку «Gulfstream G700», від нього хвилями розходиться переживання.