Він

— Або просто під кайфом.

— Такі групи тоді вірили, що Сполучені Штати стоять на порозі реальних політичних змін, а насилля все це пришвидшить.

Я ще більше суплюся.

— Або вони таки були під кайфом.

— Пам’ятаєш, що сталося тієї ночі?

— Я читав, але це сталося до мого народження.

— Вони стверджували, що не хотіли нікого поранити — просто пошкодити будівлю. Саме тому вони кидали коктейлі Молотова вночі — коли були певні, що у Фрідом-голл немає людей. Але одна з пляшок полетіла не туди й упала на телефонний стовп. Дроти посипалися, полетіли іскри — це відволікло водія автобуса, який з’їжджав з Вільямсбурзького мосту. Він у паніці різко повернув праворуч. Автобус врізався в кам’яну стіну, перелетів естакаду й упав в Іст-ривер. Усі втопилися.

Голос ПТ надломлюється.

— І от за понад два роки Лейк Девіс приходить до офісу ФБР у Детройті та здається з власної волі. Але доля інших — Штрауса, Шугармена, Рована, Паркер і Андервуда — досі залишається загадкою.

Я все це знаю. Про них створено купу документалок, подкастів, романів. Була навіть фольк-балада «Зникнення шістки із Джейн-стріт», яку й досі крутять по радіо.

— А чому вона здалася? — питаю я.

— Вона була в бігах разом із Раєм Штраусом. Принаймні так вона сказала ФБР. Розповіла, що існує таємна мережа радикалів, що допомагає переховуватися злочинцям у розшуку. Ми про це й так знали. Члени «Синоптиків», «Чорних пантер», Симбіоністської армії визволення, венесуельських Збройних сил національного визволення тощо — усі вони так чи інакше отримували допомогу, коли перебували в бігах. Якось Лейк Девіс сказала, що Рай Штраус зробив пластичну операцію зі зміни зовнішності в того самого лікаря, який пізніше оперував Еббі Гоффмана. Вони зі Штраусом постійно кудись їхали, у такий спосіб випереджаючи поліцію на крок. Урешті-решт вони опинилися на рибальському човні біля берегів північної частини штату Мічиган. Човен перекинувся, і Штраус утонув. І саме тоді вона вирішила прийти до ФБР.

— Штраус утонув,— повторюю я.

— Так.

— Як і його жертви?

— Так.

Я показую пальцем на Арло Шугармена.

— А цього нібито майже зловили?

Обличчям ПТ пробігає тінь. Він починає стискати й розтискати пальці.

— За чотири дні після нападу на Фрідом-голл ФБР отримало звістку, що Шугармен переховується в закинутому цегляному будинку в Бронксі. Як бачиш, ФБР тоді працювало на всіх парах, купа агентів доєдналася до полювання, але в нас було шість підозрюваних і надходила купа інформації...

ПТ змовкає та глибоко вдихає. Знову тре обличчя.

— Ми надіслали в той будинок лише двох агентів.

— Без підкріплення?

— Без.

— Треба було зачекати,— кажу я, згадуючи.— Шугармен застрелив одного з них, чи не так?

— Це був досвідчений агент на ім’я Патрік О’Мейлі. Його напарник-новачок облажався, дозволивши зайти в задні двері самому. О’Мейлі потрапив у засідку. Помер на шляху до лікарні. Шість дітей залишилися без батька.

— А Шугармен утік.

ПТ киває.

— Відтоді про нього не було жодної звістки.

— І про всіх інших теж.

— Так, велика таємниця.

— А теорії у вас є?

— Так.

— І що?

— Я думаю, вони всі мертві.

— Чому?

— Бо я, звісно, люблю фольклор і все таке, але неможливо безслідно ховатися сорок п’ять років. І ті бойовики, що пішли в підпілля,— вони або самі здалися, або їх спіймали на початку вісімдесятих. Думка, що хтось із шістки із Джейн-стріт досі живий і його не викрили,— була просто позбавлена сенсу.

Я дивлюся на фотографію.

— ПТ?

— Що?

— Припускаю, що наш барахольник — це один із шістки із Джейн-стріт.

ПТ киває.

— Хто саме?

— Рай Штраус.

Я піднімаю брови.

— То Лейк Девіс збрехала.

— Схоже на те.

Я зважую почуте.

— І Рай Штраус, харизматичний лідер шістки із Джейн-стріт, урешті-решт оселяється відлюдьком на найвищому поверсі будинку на Централ-Парк-Вест-авеню.

— І вішає над ліжком безцінну картину Вермера,— докидає ПТ.

— Яку вкрав у моєї сім’ї.

— А потім викрав і ґвалтував твою сестру. Не забуваймо й про те, що він убив твого дядька.

Ми даємо цій інформації повисіти в повітрі, а потім я кажу:

— Ви ж не плануєте зберегти особу Рая Штрауса в таємниці?

— Ні, це було б неможливо. У нас є день, максимум два, а потім ця історія вибухне в медіа.

Я складаю пальці куполом.

— Що вам потрібно від мене?

— А це не очевидно? Я хочу, щоби ти розслідував цю справу.

— А як же ФБР?

— Це викриття викличе купу принизливих спогадів у Бюро. Можливо, ти не пам’ятаєш про Церковний комітет 1975 року, але тоді було викрито купу незаконних заходів стеження, які здійснювало ФБР,— за групами з громадянських прав, феміністками, антивоєнщиками, за всіма тими, кого ми тоді називали нові ліві.