— Не розумію, до чого тут я.
— ФБР довелося би діяти строго за правилами,— ПТ багатозначно на мене дивиться.— Чи маю я уточнювати, що на тебе ці правила не поширюються?
— Здається, ви щойно це зробили.
— Вибач за каламбур, Віне, але ситуація «win-win».
— Не буду.
— Не будеш?
— Вибачати каламбур.
ПТ усміхається.
— Так, справедливо, і влучно. Твій профіт — ти будеш залученим, зможеш захищати інтереси власної родини, якщо точніше, своєї двоюрідної сестри.
— А ваш?
— Це велика справа, яку треба завершити.
Я обмірковую почуте.
— Я на це не куплюсь.
ПТ мовчить.
— Останнє, що вам потрібно — це чергова зірочка на своєму чемпіонському поясі.
Запитань багато, але одне постійно виринає на поверхню, тому я його ставлю:
— Чому це так важливо для вас, ПТ?
Він відповідає двома словами.
— Патрік О’Мейлі.
— Агент, якого застрелив Шугармен?
— Я був тим напарником-новачком, який облажався.
Розділ 7
У мій літак заливають паливо, коли ПТ розповідає про теку завтовшки з телефонний довідник. Я маю купу всього дізнатися, але час не чекає. Ми обоє згодні, що насамперед я маю поговорити з Лейк Девіс.
— Вона змінила особу після виходу з в’язниці,— говорить ПТ.
— Звичайна справа.
— Загалом так, але в її випадку це підозріло. Спочатку вона офіційно змінила ім’я. Ну добре. Але за два роки, коли зрозуміла, що ми припинили за нею стежити, вона врешті-решт повністю змінила документи.
Безумовно, ПТ ніколи не припиняв стежити за Лейк Девіс.
— Разом із чоловіком, місцевим забудовником Россом Дорчестером, вона володіє собачим пансіонатом на околиці Льюїсбурга, штат Західна Вірджинія. Біологічних дітей Лейк не має, адже вони одружилися двадцять років тому, коли їй було сорок п’ять років. У Росса дві дорослі доньки від першого шлюбу.
— Чоловік знає її справжнє ім’я?
— Точно не відомо.
Немає сенсу гаяти час. Ми вже в аеропорту Тетерборо. Кабір швидко влаштовує, щоби мій літак вирушив до аеропорту Ґрінбраєр-Веллі. Ми з ПТ прощаємося, і менш ніж за дві години я вже в Західній Вірджинії. На борту в мене є різний одяг, тому я перевдягаюсь у речі, найближчі до місцевих канонів — приталені приглушено-блакитні джинси від Adriano Goldschmied, фланелева картата сорочка від Saint Laurent й похідні черевики Moncler Berenice.
Зливаюсь із натовпом.
На летовищі на мене чекає автівка — пікап «шевроле» моделі Silverado. Ще більше зливаюсь із натовпом.
За п’ятнадцять хвилин після приземлення ми під’їжджаємо до довгого будинку на ранчо в кінці дороги. Водночас депресивна й життєрадісна вивіска, де кожна літера іншого кольору, сповіщає:
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ГАВТЕЛЮ!
ГОТЕЛЬ І КУРОРТ
Я гучно зітхаю.
І під цим меншими літерами:
Найкраще собаче СПА в Західній Вірджинії,
присягаємось усіма лапами!
Я зітхаю ще гучніше й думаю, чи взяв із собою документ на право застосування своєї вогнепальної зброї.
Вебсайт, який я подивився під час польоту, розхвалює готель для тварин та виставляє за всі його переваги оцінку «п’ять лап». Там зазначено, що це — «заклад без кліток», де надають «денний відпочинок» та «нічний прихисток» для «собачої розкоші». Також щедро насипано відповідних модних слів / фраз — тут вам і пестощі, і грумінг, і позитивне заохочення і, я не вигадую, дзен-велнес.
Для собак.
«Готель» (так це називають) є стандартним заміським будинком у стилі ранчо з широкими стріхами й пологими дахами. Серенади собачого гавкоту супроводжують мене на шляху до головного входу. Молодиця на рецепції широко усміхається та надто збуджено вигукує:
— Вітаємо в «Гавтелі»!
— Скільки разів на день вам доводиться це говорити? — питаю я.
— Що?
— Чи вмирає шматочок вашої душі з кожним повторенням цієї фрази?
Дівчина досі широко усміхається, але за цим уже немає радості.
— Чим можу допомогти? — вона нахиляється з-за рецепції й дивиться мені під ноги.— А де ваша собачка?
— Мені потрібно побачитись із Джейн Дорчестер.
— Я можу вам допомогти,— дівчина дає мені планшет із формою.— Просто заповніть...
— Ні-ні, я маю спочатку побачитись із Джейн,— заперечую я.— Мені сказав мій друг Біллі Боб (ще більше зливаюсь з оточенням), що треба поспілкуватися конкретно із Джейн Дорчестер, перш ніж заповнювати папери.