— Це переслідування!
— Тсс, не перебивайте. Я вже побачив серед відгуків поганий, у якому жінка розповіла, як її пуделя покусала болонка, коли він був у вас на перетримці. Я підштовхну її до того, щоби судитися з вами, безкоштовно дам їй власного юриста, можливо, зберу ще людей, що приєднаються до колективного позову проти вас. Я найму приватних детективів, щоби вони викопали всі подробиці вашого особистого й ділового життя. Кожному є що приховувати, а якщо я чогось не знайду, то вигадаю це. Я буду безжальним у спробах знищити вас обох, і буду ефективним. Зрештою, після тривалих і непотрібних страждань, ви обидва зрозумієте, що єдиний спосіб припинити цю кровотечу — поговорити зі мною.
Обличчя Росса Дорчестера багряніє.
— Це... шантаж.
— Чекайте, я зараз знайду свою репліку в сценарії,— я роблю вигляд, що перегортаю сторінки.— Ось вона,— я прокашлююсь.— Шантаж — це таке гидке слово!
Секунду Росс має такий вигляд, ніби зараз на мене накинеться. Я відчуваю, як збудження пробігає по жилах. Звісно, я хочу, щоби він напав першим і в мене була можливість дати відсіч. Я вже давно зрозумів, що не здатен повністю притлумити цю частину себе, хоча усвідомлюю, що зараз насильство було б контрпродуктивним для моїх інтересів.
Росс знову починає говорити — і цього разу я чую біль в його голосі.
— Ви не знаєте, що їй довелося пережити.
Я ніяк не реагую на цю фразу. Саме тому, крутиться в моїй голові, ПТ хотів, аби справу вів я, і не бажав покладатися на своїх колег.
— Ви ввірвалися сюди, а вона стільки зробила, щоби нарешті залишити це позаду, побудувати гарне життя для нас і нашої сім’ї...
Частина мене хоче виконати одну з десяти моїх найкращих пантомім — пограти на найкрихітнішій у світі скрипці. Але це теж контрпродуктивно.
— Я не маю наміру нікому шкодити,— запевняю я Росса.— Мені просто треба поговорити з вашою дружиною. Після цього я, мабуть, пораджу вам обом спакувати валізи й вирушити в подорож на деякий час.
— Навіщо?
— Тому що, подобається вам це чи ні, минуле повертається.
Він кліпає кілька разів і відводить погляд.
— Ідіть геть.
— Ні.
— Я сказав...
Ми чуємо інший голос.
— Россе?
Я обертаюся. Коротке біляве волосся. Джинси, велика коричнева робоча сорочка із засуканими до ліктів рукавами, вицвіло-сірі кросівки. На руках латексні рукавиці, в одній руці — відро. Вона дивиться на мене, можливо, сподіваючись на милосердя чи розуміння. Я нічого такого не пропоную — і за виразом її обличчя помічаю, що вона повільно капітулює. Вона дивиться на чоловіка.
— Ти не повинна цього робити,— каже Росс, але Джейн-Лейк махає рукою.
— Ми завжди знали, що цей день настане.
Тепер і Росс капітулює.
— Як вас звати? — питає вона мене.
— Називайте мене Він.
— Прогуляймося, Віне.
Розділ 8
– Як ви мене знайшли?
Ми вийшли на задній двір. Тут собаки вільно бігають у двох великих вольєрах. На столі вичісують бородату колі. Бульмастиф приймає ванну. Яскраво світить сонце.
Джейн чекає на мою відповідь, тому я просто кажу:
— У мене є способи.
— Це було давно. Я кажу це не для того, щоби виправдатися. І моя роль була невелика. Це теж не виправдання. Але не минає дня, щоб я не думала про ту ніч.
Я вдаю, що позіхаю. Вона злегка сміється.
— Добре, можливо, я на це заслуговую. Вийшло трохи лицемірно.
— О, зовсім трохи,— кидаю я.
Вона знімає рукавиці, старанно миє руки, витирає їх рушником. Рухом голови показує, щоб я йшов за нею до лісової стежки.
— Чому ви тут, Віне?
Я ігнорую запитання, натомість кажу:
— Розкажіть мені про день, коли Рай Штраус потонув в озері Мічиган.
Вона йде опустивши голову й поклавши руки в задні кишені штанів — не знаю чому, але мені цей жест здається зворушливим.
— Рай не потонув.
— Але ви так сказали поліції.
— Так.
— Отже, збрехали.
— Так.
Ми заглиблюємось у ліс.
— Я так розумію, Рая знайшли.
Я не відповідаю.
— Він живий чи мертвий?
Це запитання я теж ігнорую.
— Коли ви востаннє бачили Рая Штрауса?
— Ви ж не агент ФБР?
— Ні.
— Але вам це конче цікаво?
Я зупиняюся.
— Місіс Дорчестер?
— Називайте мене Лейк. Чому б і ні.
Мушу визнати, у неї дуже мила усмішка, мені подобається. У цій жінці є прихована сила.
— Чому б і ні. Мої зацікавлення тут ні до чого, Лейк. Я хочу, щоби ви зосередилися й відповіли на мої запитання — і я зникну з вашого життя. Зрозуміло?
— Оце ви штучка.
— Так, це правда. Коли ви востаннє бачили Рая Штрауса?
— Понад сорок років тому.
— Тобто...
— За три тижні до того, як здалася ФБР.