Великий Т двічі кліпає й підходить до мене ближче. Я не рухаюсь ані на міліметр.
— Що відбувається?
— Я зараз тебе відлупцюю, Тедді.
Ну от, нарешті Тедді розцвітає усмішкою. Його груди такі ж широкі, як стіна для сквошу. Він ще наближається, нависає наді мною, дивиться зі впевненістю чоловіка, який через свої розміри й наявну владу ніколи не потрапляв у бійку або не отримував подібних викликів. Це дурний крок любителя — давити суперника масою та дивитися, як той відступає.
Звісно, я на це не ведуся. Я піднімаю голову й дивлюся йому просто в очі. І нарешті бачу за його виразом обличчя, що Тедді почав сумніватися.
Я не чекаю.
Він припустився помилки, підійшовши так близько,— це робить мій перший удар легким і коротким. Я складаю кінчики п’яти пальців правої руки разом подібно до наконечника стріли та б’ю Тедді в горло. Чую, як він клекоче. Одразу б’ю ногою — просто в праве коліно, що, як я знаю із зібраної про Тедді інформації, нещодавно двічі оперували з метою реконструкції передньої хрестоподібної зв’язки.
Чую хруст.
Великий Т падає долу, як дуб.
Я піднімаю ногу й добряче прикладаю його підбором.
Він кричить.
Я б’ю ще раз.
Він знову виє.
І повторюю удар.
Тиша.
Далі розповідати немає сенсу.
За двадцять хвилин я вже на вечірці Сваґґа Дедді. Охорона супроводжує мене до спеціальної кімнати — сюди потрапляють лише три типи людей: красиві жінки, відомі особи й товстосуми.
Ми відриваємося до п’ятої ранку. Потім чорний лімузин відвозить Сваґґа й вашого покірного слугу до аеропорту. Приватний літак уже заправлений і чекає.
Сваґґ спить увесь переліт до Нью-Йорку. Я приймаю душ — так, у моєму літаку є душ,— голюся й перевдягаюсь у діловий костюм від Kiton, K50 сірого кольору в ялинку.
На нас уже чекають два лімузини. Сваґґ залучає мене до доволі заплутаного танцю рукостискань-обіймів — такого собі способу прощання,— а потім від’їжджає у свій маєток в Альпіні. Я сідаю в другу машину та їду до свого офісу в 48-поверхівці, що розташована в середмісті, на Парк-авеню. Моя родина володіє будівлею «Lock-Horne» відтоді, як її збудували 1967 року.
Піднімаючись у ліфті, я зупиняюся на четвертому поверсі. Колись цей простір був домом спортивної агенції, якою керував мій найближчий друг, але кілька років тому він її закрив. Відтоді я надто довго залишав цей поверх порожнім, адже надія помирає останньою. Я був певен, що мій друг змінить думку й таки повернеться.
Але він не повернувся. Тож кожен із нас рушив далі.
Новий орендар — Fisher and Friedman, що позиціонує себе як «адвокатська фірма захисту прав жертв». На її вебсайті, який мене підкорив, це прописано ще конкретніше:
Ми допоможемо вам поставити аб’юзерів, сталкерів, придурків, тролів, збоченців і психопатів навколішки та влупити їм по яйцях.
Важко встояти. Як і у випадку зі спортивною агенцією, що винаймала цей простір раніше, я є мовчазним партнером-інвестором.
Стукаю. Коли Седі Фішер каже: «Заходьте», відчиняю двері й заглядаю.
— Зайнята?
— Соціопати зараз у тренді,— кидає Седі, не відриваючи погляду від монітора.
Вона стовідсотково має рацію. Саме тому я вклався в її бізнес. Мені подобається те, що вони роблять, захищаючи скривджених і побитих, але також я бачу, що невпевнених у собі та схильних до насильства чоловіків (а це майже завжди чоловіки) стає дедалі більше.
Седі нарешті піднімає на мене очі.
— Я гадала, ти на грі в Індіанаполісі.
— Я там і був.
— А, точно, приватний літак. Іноді забуваю, наскільки ти багатий.
— Не забуваєш.
— Це правда. То як справи?
Седі носить окуляри, як у гарячої бібліотекарки, і рожевий брючний костюм, дуже обтислий і відвертий. Це навмисне, як вона мені пояснила. Коли Седі лише почала представляти жінок, які зазнали сексуальних домагань і зґвалтувань, їй казали, що треба одягатися консервативно — у щось безформне й сіре, тобто мати «невинний» вигляд. Це, на думку Седі, було віктімблеймінгом.
Якою була її реакція? Зробити все навпаки.
Я не знаю, як порушити цю тему, тому просто кажу:
— Я чув, одну з твоїх клієнток госпіталізували.