— Я фанат.
— То який лиходій з’явився у найпершому епізоді?
— Загадник, його грав Френк Горшин.
— Правильна відповідь. А коли його вперше показали по телевізору? — Френкі всміхається й киває.— 12 січня 1966 року.
Я хочу розцілувати цього чоловіка.
— Отже, підсумок,— кажу я,— ви у свій день весілля прийшли випити в «Malachy’s», а потім подивилися дебют «Бетмена» на телебаченні.
Френкі урочисто киває та дивиться на свій напій.
— Минуло понад п’ятдесят років, а цей бар і досі в моєму житті. І після стількох років я можу подивитися «Бетмена» на своєму старому відеомагнітофоні,— він знизує плечима.— Але Есмеральди в мене вже немає.
Ми хвилину п’ємо в тиші. Час переходити до суті мого візиту до «Malachy’s», але я дійсно насолоджуюся розмовою. Урешті-решт я виводжу Френкі на те, чи пам’ятає він офіціантку чи барменшу, яку звали Шейла чи Шеллі, або якось так — маю надію, що Лейк Девіс мала необережність таки видати мені справжнє ім’я. Старий чухає голову.
— Кетлін? — гукає він.
— Що?
— Ти пам’ятаєш, чи працювала тут колись давно Шейла?
— Га? — Кетлін посміхається, але я помічаю щось інакше в мові її тіла.
Можливо, посмішка — раптом вона почала видаватися надто вимушеною. Або те, як міцно вона стисла ручку пивного крана.
— А хто питає?
— Наш красивий друг Він,— кидає Френкі та плескає мене по спині.
Кетлін обертається до нас, у неї на плечі ганчірка.
— Шейла і все?
— Більше не знаю,— кажу я.
Кетлін хитає головою.
— Не пригадую Шейли. А ти, Френкі?
Той теж заперечно хитає та зістрибує зі стільця.
— Треба добряче висцятися,— повідомляє нам.
— З твоєю простатою? — кидає Кетлін.
— Та дай трохи помріяти, що ти починаєш.
Френкі шкутильгає до вбиральні, а Кетлін обертається до мене з виразом обличчя, який говорить, що вона це вже бачила мінімум двічі. Загугліть «світова втома» — і в пошуку вистрибне її світлина.
— Коли та Шейла тут могла бути?
— 1975-го або десь так,— відповідаю я.
— Серйозно? Це понад сорок років тому.
Я чекаю.
— Так чи інакше, я почала тут працювати на три роки пізніше, улітку 1978-го.
— Зрозумів. А тут хтось залишився з тих часів?
— Дай подумати,— Кетлін здіймає очі до стелі, роблячи вигляд, що пригадує.
— Старий Мойсей на кухні мав би бути тут, але він вийшов на пенсію та переїхав до Флориди минулого року. Крім нього, мабуть, я є найстаршою працівницею,— договоривши, вона показує на мій порожній келих.— Тобі ще налити, любий?
Є час для ввічливості, а є час для нахабства. Зізнаюся, мені комфортніше бути нахабним. Тримаю це в голові й запитую:
— А як щодо знаменитих злочинців, які переховувалися тут у підвалі?
Кетлін відкидає голову й кліпає.
— Що?
— Ти чула колись про шістку із Джейн-стріт?
— Яку шістку?
— Рай Штраус?
Її очі звужуються.
— Знайоме ім’я, напевно. Але не можу згадати...
— Рай Штраус і його дівчина Лейк Девіс були в розшуку за вбивство. Вони ховалися в підвалі «Malachy’s» 1975 року.
Кетлін мовчить кілька секунд, а тоді каже:
— Я чула легенди про це місце, але це — щось новеньке.
Але її голос став м’якшим. Кетлін, як я помітив, зазвичай грає для всього бару, навіть у розмовах один на один, наче бар — це сцена, і вона намагається зібрати якомога більшу аудиторію для кожного спілкування.
А зараз вона раптом хоче аудиторію тільки з однієї людини.
— Це правда,— кажу я.
— Звідки ти знаєш?
— Мені сказала Лейк Девіс.
— Одна зі злочинниць?
— Її врешті-решт зловили й вона відсиділа строк.
— І вона сказала тобі, що переховувалась у цьому барі?
— Так, у підвалі «Malachy’s». Що добра барменша на ім’я Шейла про них потурбувалася. Що та мила жінка її врятувала.
Ми дивимося одне на одного якусь мить.
— Сумніваюся,— урешті-решт каже Кетлін.
— Чому?
— А ти бачив той наш підвал? Я не думаю, що хтось, крім плісняви, зміг би там вижити.
Вона хихикає знову, але вже зовсім не так природно. Наче за сценарієм, на іншому кінці барної стійки кремезний чоловік радісно ляпає рукою по столу й вигукує:
— Попався!
Кетлін кричить:
— Що там, Фреде?
— Тарган — такий жирний, як оті голуби в парку!
Вона дивиться на мене, наче говорячи: «Бачиш, що я маю на увазі?»
— Не думаю, що Лейк Девіс це вигадала,— кажу я.
Кетлін знизує плечима.
— Ну, якщо вона була однією з тогочасних божевільних радикалів, можливо, просто прийняла забагато кислоти і їй це привиділося.
— Смішно,— кидаю я.
— Що?
— Я не казав, що вона була радикалкою.
Кетлін посміхається й нахиляється ближче до мене. Я відчуваю запах її сигарет, і не скажу, що мені це не подобається.