— Ти сказав про шістку із Джейн чи якось так, і я пригадала, що вони бомбили щось і вбили людей. А чому ти взагалі розпитуєш про це?
— Бо Рая Штрауса так і не зловили.
— А ти його шукаєш?
— Так.
— За сорок п’ять років після подій?
— Так, допоможеш мені з цим?
— Якби ж я могла,— Кетлін дуже намагається приховати зацікавленість.— Було б добре побачити, як такий убивця отримає те, на що заслужив.
— Думаєш?
— Чорт забирай, так. Ти коп?
Я веду бровою.
— У такому костюмі?
Вона знову заходиться прокуреним сміхом, коли на стілець біля мене повертається Френкі.
— Гарно поговорили,— каже Кетлін, нахиляючи голову.— Але в мене клієнти.
Барменша йде.
— Божечки,— старий дивиться їй услід.— На цей зад я міг би дивитися цілими днями. Розумієш, про що я?
— Так.
— Віне, ти нишпорка?
— Ні.
— Щось на зразок Сема Спейда чи Магнума, приватний детектив?
— Ні.
— Але ти щось таке схоже, так?
— Щось таке,— погоджуюсь я, спостерігаючи, як працює Кетлін.— Щось таке.
Розділ 10
Маю понад годину до рандеву з Місіс 9,85.
Хвилин десять витрачаю на прогулянку від «Malachy’s» до «Beresford» — іду Коламбус-авеню та зрізаю територією Музею природничої історії. Коли мені було шість років, а батьки ще були разом, вони привели сюди всю родину. Локвуди, звісно ж, отримали приватну екскурсію перед тим, як його відкрили для загального доступу. Один із моїх найперших спогадів (а, можливо, і ваших теж) — це кістки динозавра у фоє музею, шерстисті бивні мамонта на четвертому поверсі, і найголовніше — величезний синій кит, що висить під стелею в Залі океанічного життя. Іноді я й зараз бачу цього кита — у музеї влаштовують вишукані нічні гала-вечері. Я сідаю під китом, п’ю відмінний віскі й дивлюся на нього. Деколи я намагаюся побачити того маленького хлопчика з його родиною, але усвідомлюю: те, що я уявляю, не є реальним і зберігається в моєму мозку. Це стосується більшості, якщо не всього, що ми називаємо спогади. Вони не зберігаються на певному мікрочипі в нашому черепі чи в конкретних файлах глибоко в мозку. Спогади — це те, що ми реконструюємо та збираємо докупи. Це фрагменти, які ми виготовляємо, аби створити те, що, як нам здається, траплялося, або просто сподіваємося, що було саме так. Коротко кажучи, наші спогади рідко бувають точними. Вони є упередженими реконструкціями.
Ще коротше: ми всі бачимо те, що хочемо бачити.
Охоронець «Beresford» вже чекає на мене. Ми проходимо до екранів спостереження за його столом. Там на моніторах кілька чорно-білих зображень — дві людини йдуть майже впритул. Я мало що можу розгледіти — кадр згори, якість погана. Людина попереду — найпевніше, Рай Штраус. Він у худі, з каптуром на голові, людина за ним — геть лиса. Обидва опустили голови. Вони йдуть так близько один до одного, що голова лисого, здається, спирається на спину Штрауса.
— Прокрутити це відео? — питає охоронець.
Це молодий чоловік, приблизно двадцяти п’яти років. Форма у воєнному стилі завелика для його худорлявої статури.
— Це цокольний поверх, чи не так?
— Так.
— Чи контактували ви з — я не знаю, як назвати Штрауса, тому просто вказую на нього,— з цим пожильцем?
— Ні, ніколи.
— Чи називав його тут хтось на ім’я?
— Ні. Нас вчать називати пожильців на прізвище, ну, знаєте, містере такий-то, місіс така-то. Якщо в нас немає даних, то ми просто кажемо «містере» чи «місіс». Але з цим — я його навіть не бачив ніколи, хоча працюю тут уже два роки.
Я переводжу погляд на екран.
— Натисніть відео, будь ласка.
Запис короткий і нічого на ньому не відбувається. Штраус і лисий чоловік ідуть з опущеними головами один за одним, дуже близько. Видається дивним. Я прошу охоронця програти відео ще раз. І втретє.
— Натиснете паузу, коли я скажу.
— Так, без проблем.
— Зараз.
Зображення завмирає. Я примружуюся та схиляюся до монітора. Я досі не можу багато чого розгледіти, але одне розумію чітко: обидва чоловіки знали, що їх знімає камера спостереження, і цієї миті — момент, який я попросив зупинити,— чоловік, що його ми знаємо як Штрауса, дивиться в об’єктив.
— Можете наблизити?
— Ні, не дуже. Воно просто пікселями буде.
Сумніваюся, що мені це допоможе. Маю припущення, і вважаю його правильним, що чоловік за Штраусом є вбивцею. Вони рухаються так дивно — скуто, короткі кроки, дуже близько,— що маю здогад: Штрауса тримають під дулом пістолета.
— Ви не знаєте, чи були колись у покійного пожильця гості?
— Ні, ніколи не було. Ми про це сьогодні весь ранок говорили.
— Ми?
— Я з іншими охоронцями. Ніхто не пригадує, щоби до нього взагалі хтось приходив. Ніколи. Я маю на увазі, що вони могли проходити з ним, скориставшися входом у цоколі, як і на відео.