У застосунку знайомств доволі довгий опитувальник, «щоби зрозуміти ваш типаж і підшукати для вас найкращі збіги». Я пропустив усі запитання й одразу пішов у віконце коментарів.
Який ваш типаж?
Я написав одне слово: «Гаряча».
Отакий типаж. Мені байдуже, вона білявка, брюнетка, руда чи лиса. Байдуже, низька вона чи висока, огрядна чи худорлява, біла, чорна чи азійка, молода чи стара — немає різниці.
Мій типаж.
У мене є критерій і рейтинг такого штибу:
— дуже-дуже гаряча;
— дуже гаряча;
— гаряча;
— радше гаряча, ніж не гаряча.
От і все. Решта ознак, як я вже сказав, не є важливими. Я не маю жодних упереджень чи обмежень, коли йдеться про гарячість. Тому хочу вас запитати: де мої лаври за те, що я такий відкритий до всього?
Я приходжу до номера першим. Застосунок сповіщає, що партнерка буде за п’ятнадцять хвилин. У душі стоять шампунь «Kevis 8» і парфумований крем для душу «Maison Francis Kurkdjian». Я роздягаюся, заплющую очі під широким струменем води з пропульсивної душової лійки «Speakman».
Хвилинку розмірковую про хронологію. Маємо напад шістки із Джейн-стріт. Потім крадіжка творів мистецтва з Гаверфордського коледжу. Далі вбивство мого дядька й викрадення двоюрідної сестри. Це три різні події. Перші дві об’єднує Вермер, якого знайшли у квартирі найвідомішої людини із шістки із Джейн-стріт. Додаємо мою валізу — і стає зрозуміло, що всі три події мають зв’язок.
Який?
Найочевидніша відповідь: Рай Штраус.
Нам відомо, що Штраус був лідером шістки із Джейн-стріт. Ми знаємо, що він володів викраденим Вермером (і, до речі, де Пікассо?). Також валіза, яку востаннє бачили під час викрадення Патриції, була в його квартирі в башті багатоповерхівки.
Чи планував він усі три злочини?
Я виходжу з душу. Місіс 9,85 має ось-ось прибути. Збираюся поставити смартфон на тихий режим, коли телефонує Кабір.
— Я знайшов охоронця, який чергував під час крадіжки полотна.
— Розказуй.
— На момент викрадення він був студентом, що виплачував борг за навчання, працюючи вночі охоронцем.
Я це пам’ятаю. За це критикували і нашу сім’ю, і коледж — бо довірили охороняти безцінні шедеври непрофесіоналам. Ця критика, звісно, була доречною.
— Звуть Ян Корнвелл. Він на той момент лише рік як випустився з Гаверфордського коледжу.
— Де він зараз?
— Усе ще в Гаверфорді, він фактично завжди там був. Ян Корнвелл — професор на кафедрі політології.
— З’ясуй, чи буде він завтра в кампусі, і приготуй гелікоптер. Уранці я лечу до маєтку Локвудів.
— Буде зроблено. Щось іще?
— Потрібна інформація про бар «Malachy’s».
Починаю говорити Кабірові, що мені потрібно, аж тут клацає ліфт.
Прибула Місіс 9,85.
Я швидко закінчую.
— Наступної години — жодних дзвінків,— кажу я, але потім думаю про її рейтинг і додаю,— можливо, наступні дві-три.
Я кладу слухавку, коли вона заходить до номера.
Я припускав, що її висока оцінка буде перебільшенням. Але ні.
Вона завжди була — і зараз є — мінімум 9,85. Якусь мить ми просто дивимося одне на одного. Я в халаті. Вона — у гарно пошитому діловому костюмі, хоча будь-що на ній видається гарно пошитим. Намагаюся пригадати, коли востаннє бачив її наживо. Напевно, коли вони з Майроном розірвали заручини, але подробиць не пам’ятаю. Він кохав її всім серцем, вона ж розбила його на мільйон уламків. Частина мене вважає це незрозумілим і нудним — оці от розбиті серця. А інша частина абсолютно точно розуміє, що я ніколи не дозволив би жодній жінці так мене покинути.
— Привіт, Віне.
— Привіт, Джесіко.
Джесіка Колвер — дуже відома романістка. Вона та Майрон були разом років десять, і розійшлися, бо він хотів урешті-решт осісти, одружитися й мати дітей, а Джесіка насміхалася з цього ідилічного конформізму. Принаймні так вона сказала Майрону.
Невдовзі після того розриву, ми з Майроном побачили в The New York Times весільне оголошення — Джесіка Колвер виходила заміж за магната з Волл-стріт на ім’я Стоун Норман. Відтоді я її не бачив і не згадував.
— Оце так сюрприз,— кажу я.
— Так.
— Я так розумію, не все так гарно в тебе з Роком.
Не дуже зріло з мого боку навмисне переплутати його ім’я, але вже якось так.
Джесіка усміхається — чарівно й захопливо, але все це не сягає далі моїх очей. Пам’ятаю, як ця сама усмішка колись поставила Майрона на коліна.