— Рада тебе бачити, Віне.
Я схиляю голову.
— Справді?
— Звісно.
Ми стоїмо мовчки кілька секунд.
— То що, зробимо це, чи як?
Розділ 11
Урешті-решт відбувається «чи як».
Наступну годину ми з Джесікою проводимо в ліжку й розмовляємо. Не питайте чому, але я кінець кінцем розповідаю їй про Рая Штрауса, Вермера й інші події. Вона близько від мене, дуже уважно слухає. Я вже казав, що не розумію романтичних стосунків. Поки вони з Майроном зустрічалися, я сприймав її як привабливу й неймовірно сексапільну жінку, але навколо таких багато. Я ніколи не розумів його бажання мати одну жінку поруч і миритися з її змінами настрою та драмами. Але зараз, коли вона лежить поруч і так сильно зосереджена на моїх словах, я, можливо, зовсім трохи вловлюю це бажання.
Я зупиняюсь і кажу їй те, про що думаю.
— Ти ж мене ненавидів,— відказує Джесіка.
— Ні.
— Ти вважав нас суперниками.
— Тебе й мене?
— Так.
— За що?
— За Майрона, звісно ж.
Джесіка повертається в ліжку. Вона досі одягнена. Я в халаті.
— Знаєш, я писала матеріал про шістку із Джейн-стріт для The New Yorker.
— Коли?
— На одну з річниць того нападу. Двадцяту чи двадцять п’яту, не пригадую. Гадаю, можна знайти в мережі,— вона закладає пасмо волосся за вухо.— Там дуже цікава історія.
— Правда?
— Так, це ідеальний випадок того, що могло би статися, якби. Ті шестеро спочатку планували прийти на інші танці Об’єднаних організацій обслуговування на місяць раніше, але Штраус потрапив до лікарні з апендицитом. А якби він не потрапив? Дехто із шістки злякався і погрожував не з’явитися. А що було б, якби один чи двоє відмовилися? Це ж були просто накурені діти, які хотіли зробити щось хороше. Вони не збиралися шкодити іншим. Що було б, якби? І якби той один коктейль не полетів не туди?
Мене цей аналіз не вражає.
— Усе в житті — це «що було б, якби».
— Згодна. Можна запитання?
Я чекаю.
— Чому тобі не допомагає Майрон? Я до того, що ви завжди грали в Шерлока й Ватсона разом...
— У нього справи.
— З новою дружиною?
Мені ніяково говорити з нею про Майрона.
Вона сідає.
— Ти сказав, що маєш подивитися документалку про шістку із Джейн-стріт.
— Так.
— Спробуймо разом — подивімося, що з цього вийде.
Джесіка лягає на правий бік ліжка, я — на лівий. Наші тіла поруч. Я кладу між нами ноутбук. Вона надягає окуляри для читання й вимикає лампу. Я натискаю кнопку відтворення. Ми починаємо дивитися документальне кіно в неочікувано комфортній тиші. Увесь цей досвід мені здається дивним. Ця жінка завжди була для мене лише надокучливим і незручним продовженням Майрона — і ніколи окремою особистістю. Бачити її та відчувати поруч без прив’язки до нього якось напружено, але не через дискомфорт, а саме тому, що це комфортно. Я вперше бачу її як окрему сутність, а не гарячу подружку Майрона.
Не впевнений щодо своїх відчуттів із цього приводу.
Документалка починається з того, що група ніколи не називала себе «шістка із Джейн-стріт». Вони були лише шістьма випадковими студентами, різношерстою квазігрупою, що відкололася від «Синоптиків» або «Студентів за демократичне суспільство». Назву «шістка із Джейн-стріт» дали їм ЗМІ після того жахливого вечора — просто тому, що ту знамениту світлину з ними шістьма було зроблено в підвалі таунхаусу на Джейн-стріт у Гринвіч-Вілледж. «Саме там, у темному приміщенні,— повідомляє нам серйозний голос,— вони приготували найсмертельніший з усіх відомих коктейлів, коктейль Молотова».
Та-да-да-дааам.
Потім розповідь повертає в минуле, коли Рай Штраус і Арло Шугармен познайомилися шестикласниками в районі Гринпойнт у Брукліні. У фільмі використано стару чорно-білу класичну світлину, на якій Рай та Арло позують у складі команди Малої ліги. Частина дітей стоїть, частина — навпочіпки, і червоним маркером драматично виділено обличчя двох хлопчиків у крайньому правому куті.
«Навіть тоді,— загробним голосом каже оповідач,— Штраус і Шугармен стояли пліч-о-пліч».
Документалісти милостиво пожаліли глядачів і не зробили погано зіграних та освітлених інсценізацій-реконструкцій, які завжди можна побачити в кримінальних драмах. Нам показують справжні події — інтерв’ю з поліцією, з тими, хто вижив після автобусної аварії, з родинами та друзями. Якийсь турист сфотографував, як тікають Рай Штраус і Лейк Девіс. Світлина розмита, але видно, що двоє тримаються за руки. Інші бігли за ними, але обличчя розгледіти неможливо.
У документальному фільмі виділили час на сімох жертв — Крейґа Абеля, Ендрю Дресслера, Фредеріка Гоґана, Вівіан Мартіну, Бастієна Пола, Софію Станч і Александера Вудса.