Джесіка говорить:
— Нагадай розповісти тобі про Софію Станч, коли ми додивимось.
Нам розповідають про п’ятьох підлітків із коледжу Святого Ігнація, які поїхали того вечора до Нью-Йорку, щоби відсвяткувати сімнадцятий день народження Дерріла Ланса. Тоді в барах і клубах ще не було суворої перевірки документів, які підтверджують вік, та й пити можна було вже з вісімнадцяти. Пізніше з’ясувалося, що хлопці їздили до стрип-клубу з промовистою назвою «Шістдесят дев’ять», а потім сіли в нічний автобус до Ґарден-сіті. Про інцидент розповідає Дерріл Ланс, якому на момент фільмування документалки трохи за сорок. Того дня він відбувся лише переломом руки, але його друг Фредерік Гоґан, якому теж було сімнадцять років, загинув. Ланс плаче, розповідаючи про вогонь, паніку, надмірну реакцію водія автобуса.
— Я бачив, як шофер надто різко повернув кермо. Ми їхали лише на двох колесах. Я побачив, як автобус почав виходити з-під контролю й невідворотно летіти в кам’яну стіну. А тоді нас винесло з дороги, наче в уповільненій зйомці...
Далі нам показують пресконференцію, де Ванесса Гоґан відпускає гріхи «шістці».
— Я прощаю їх повністю, бо не мені судити, а тільки Богові. Можливо, так Господь узяв плату з мого сина за його гріхи.
Я трохи обертаюся до Джесіки.
— Це вона каже, що Бог убив її сина за похід до стрип-клубу?
— Напевно. Я брала в неї інтерв’ю для мого матеріалу.
Фільм триває. Тепер про те, як Біллі Рован неочікувано з’явився на порозі Ванесси Гоґан,— вона на екрані розповідає документалістам:
— Ми сіли просто тут, за цей самий стіл на кухні. Я спитала Біллі, чи не хоче він кока-коли. Він сказав, що хоче, і дуже швидко її випив.
— А про що ви говорили?
— Біллі сказав, що то було ненавмисне, що вони не хотіли нікому нашкодити, що просто хотіли висловитися проти війни.
— Що ви тоді подумали?
— Я все думала, який Біллі юний. Фредеріку було сімнадцять, а цьому хлопчині — лише на кілька років більше.
— Що ще сказав Біллі Рован?
— Що побачив мене на телебаченні й хотів почути на власні вуха, що я його прощаю.
— І ви сказали це?
— Так, звісно.
— Це, напевно, було нелегко.
— Цей шлях не має бути легким, натомість має бути благочестивим.
Джесіка обертається до мене.
— Це гарний рядок.
— Згоден.
— Вона й мені його казала.
— І?
Джесіка знизує плечима.
— Звучало надто відрепетирувано.
На екрані тим часом Ванесса каже:
— Я намагалася переконати Біллі піти до поліції, але...
— Але?
— Він був надто наляканий. Його обличчя. Навіть зараз я іноді думаю про нажахане обличчя. Він просто вибіг із моєї кухні.
Я шепочу:
— Вона гаряча.
— Фу.
— Ти так не думаєш?
— А ти не змінився, Віне, чи не так?
Я усміхаюсь і знизую плечима.
— А що ти подумала, коли говорила з нею?
— Два слова — геть божевільна.
— Бо вона релігійна?
— Бо вона божевільна. І брехуха.
— Ти думаєш, що Біллі Рован до неї не приходив?
— Та ні, приходив. Цьому є багато доказів.
— Добре, тоді що?
— Не знаю. Усі реакції Ванесси Гоґан були наче недоречні. Я розумію, що можна вірити, ніби твій син потрапив у краще місце чи що це воля Господня, але вона не плакала, не горювала. Здавалося, що вона на таке очікувала. Ніби це не було несподіванкою.
— Усі горюють по-різному,— кажу я.
— Так, дякую за це заспокійливе кліше, Віне. Але я не про це.
Джесіка лягає на бік, обличчям до мене. Я роблю те саме. Між нашими вустами кілька сантиметрів. Вона неймовірно гарно пахне.
— Так от, Софія Станч,— каже Джесіка.
Одна із жертв шістки із Джейн-стріт.
— Так, що про неї?
— Її дядько — Неро Станч.
Неро Станч у ті часи був важливою шишкою в організованій злочинності. Я лягаю на спину й закладаю руки за голову.
— Цікаво.
— Справді?
— Лейк Девіс не лише змінила ім’я, а й усю свою ідентичність, і переїхала до Західної Вірджинії. Я запитав її, чи вона це зробила, щоб її не знайшов Рай Штраус.
— І що вона сказала?
— Точні слова: «Не лише Рай».
— Тобто вона боялася ще когось. І кого ж, як не Неро Станча?
Ми додивляємося документальний фільм, і Джесіка просить показати мій список людей, яких потрібно допитати. Я показую. Ми дописуємо Ванессу Гоґан. Чому б і ні? Це остання людина, що бачила Біллі Рована.
— А Неро Станч ще живий? — питає Джесіка.
Я киваю.
— Йому дев’яносто два.
— Тобто він уже не в грі.
— Неможливо бути повністю поза грою, але так.
Я додаю до списку й Станча. Ми досі в ліжку. Джесіка зустрічає мій погляд і витримує його.