Я мовчу.
— Послухайте, не хочу, аби ви мене неправильно зрозуміли. Я знаю, що він помер і все таке, тому не варто говорити про нього погано. Але я думаю, що в нього були проблеми. Ґленда, моя дружина, дивиться всілякі шоу про відлюдників — і вона мені сказала, що це справжня хвороба. Можливо, і в цього таке було. Не подумайте, ніби я радію, що він помер.
— Ви сказали про кожну середу в той самий час.
— Що?
— Що він проходив повз вас щосереди вночі.
— Радше в четвер рано-вранці. Дивно приходити на роботу опівночі. Сьогодні так. Я прийшов вночі в середу, а зараз котра година?
Я дивлюся на годинник.
— Майже тридцять хвилин на другу.
— Тобто це вже не середа, це початок четверга.
— Нехай буде початок четверга,— кажу я, бо ця тема для мене нецікава й нудна.
— Так, добре.
— Ви сказали, що бачили, як він проходить повз вас щочетверга о четвертій ранку.
— Правильно.
— Постійно?
— Так.
— Як довго це тривало?
— О, роками.
— Улітку, восени, навесні, узимку?
— Так, в усі пори. Тобто бувало, що він не з’являвся, точно пригадую таке. Місяцями я його не бачив узагалі. Можливо, він літав до Флориди на зиму, не знаю. І були ночі, ну, робота тиха. Я сиджу. Можу встромити навушники AirPods і дивитися щось на Netflix, розумієте? Але щойно хтось торкається дверей — бум! — і я прокидаюся. Ми замикаємо їх після опівночі. Тож, можливо, іноді він проходив повз, а я не бачив.
— Чи бачили ви колись, щоби він виходив в інший час?
— Ні, не думаю. Завжди о четвертій ранку чи десь так.
Я обмірковую почуте.
— А о котрій відлюдник повертався?
— Він довго не ходив. Я думаю, він просто прогулювався. Повертався за годину. Можливо, іноді більше. Не було однакової тривалості. Слухайте, я гадав, що він дивак, хоче побути на самоті. Тому й ходить по ночах. Я чув і про дивніші речі.
— Коли він проходив повз вас, то в який бік ішов?
— На схід.
Я дивлюся на вулицю в напрямку, який показує Гормуз.
— До парку?
— Так.
— Щоразу?
— Саме так. Я думав, що він на прогулянку ходить. Дивний час для цього, хоча парк зараз набагато безпечніший, ніж колись, але я не пішов би туди гуляти о четвертій ранку.
Я думаю про це. Четверта ранку. Міркую, чи може це бути підказкою.
Гадаю, що так.
— Коли ви востаннє бачили, щоби він отак виходив? — питаю я.
— Нещодавно. Минулого тижня, певно. Чи позаминулого.
Я розумію, що це було за день до того, як Штрауса вбили. Він вийшов на свою звичну ранкову прогулянку в четвер. А в п’ятницю вийшов знову, уперше за цілу вічність у денний час, і повернувся зі своїм імовірним убивцею.
У мене є план.
———
Я стою в тіні навпроти «Malachy’s».
Зараз четверта ранку. За законом Нью-Йорку, міські бари мають припиняти продавати алкоголь о четвертій ранку. Збіг? Я сподіваюся, що ні.
Кажуть, що Нью-Йорк ніколи не спить. Можливо, так і є, але зараз його очі ледь розплющені й голова виснажено схиляється на груди. Мій рептильний мозок, цей інстинкт виживання, остерігається вимикатися. Йому подобається готовність. Навіть коли я проводжу звичайний день, рептильний мозок перебуває в пошуку потенційних (або помилково сприйнятих) ворогів і загроз.
Я ховаюся та спостерігаю за дверима «Malachy’s». Я переодягнувся в бігові штани й кофту з каптуром. Ні, це не худі. Це кофта з каптуром. Я ніколи в житті не одягнув би худі. Я терплячий. Спокійно чекаю, слухаючи в навушниках плейліст, який створив для мене Кабір: Мік Мілл, Big Sean та 21 Savage. Десь рік чи два тому я спочатку взагалі не зрозумів цієї музики й насміхався з неї, але потім почав любити те, що ми називаємо реп або хіп-хоп. Я знаю, що ця музика, як і бар «Malachy’s», створена не для мене, але закладена в ній злість мене приваблює. Також мені подобається гуманізм у цих відчайдушних позерстві та браваді — вони так сильно намагаються видаватися міцними горішками, але їхня нужденність і невпевненість аж такі очевидні, що можу припустити: вони самі знають, що слухачі розуміють цей жарт.
Просто зараз, поки Кетлін із колегою-барменом закривають бар, Мік Мілл жаліється мені у вуха, що не може довіряти жінкам, бо в нього проблеми з довірою.
Я чую тебе, мій неспокійний друже.
Кетлін прощається з барменом. Він прямує на захід до Бродвею, імовірно, на метро. Кетлін перетинає Коламбус-авеню й продовжує цілеспрямовано йти на схід Сімдесят другою вулицею. Вона живе, як я знаю з досліджень Кабіра, на Шістдесят восьмій, біля Вест-Енд-авеню.