Коротко кажучи, вона не йде додому.
Я йду за нею, спостерігаючи з іншого боку вулиці. За дві хвилини вона минає «Dakota» й заходить до Центрального парку. О такій годині тут практично нікого немає, принаймні я нікого не бачу. Стежити буде важче. У нас усіх є рептильний мозок, чи не так? А в ситуації, коли ти жінка й сама йдеш парком, а за тобою стежить чоловік у кофті з каптуром — незалежно від того, наскільки гарною є ця кофта,— таке помічаєш.
Кетлін рушає на північ тротуаром понад тим, що називається просто Озеро, а я йду паралельною стежкою західніше від неї, яка проходить крізь чагарник. Цей шлях темний і не найбезпечніший у такий час, але, по-перше, я завжди озброєний, а по-друге, якщо ви досвідчений грабіжник, то не будете полювати в такій віддаленій місцині, де на грошовиту жертву доведеться чекати дні, тижні, місяці.
У якийсь момент я втрачаю Кетлін із поля зору, але ненадовго. Вона йде на північ, у бік входу до простору дикої природи, відомого як Рембл, що біля північного берега Озера. Рембл — це майже сімнадцять гектарів заповідної природної території, зі звивистими доріжками, старими мостами й величезним різноманіттям рельєфу, флори та фауни. Так, тут можна спостерігати за пташками, але в менш просвітницькі часи Рембл був найбільше відомий як місце для зустрічей гомосексуалістів. Там геї «курсували», як ми тоді казали. Це було місце, де геїв гіпотетично не мали би ображати ті, хто цього хотів, але, безперечно, абсолютно безпечним воно не було.
Кетлін зупиняється на мосту, перекинутому над озером у саме серце Ремблу. У воді відображається глянцевий місяць, і я бачу її силует. Минає хвилина. Кетлін не рухається. Я не бачу сенсу ховатися далі.
Іду стежкою в її бік. Вона чує мої кроки й вичікувально обертається.
— Вибач, що розчарував тебе,— кажу я, коли вона мене бачить.
Кетлін трохи відсахується.
— Зачекай, я тебе знаю.
Я мовчу.
— Якого біса, ти що, за мною стежиш?
— Так.
— Що тобі треба?
— Рай Штраус сьогодні не прийде.
— Що? Хто?
Але я бачу страх в її очах.
— Не розумію, про що ти,— продовжує вона.
Я підходжу ще ближче, щоби вона бачила розчарування на моєму обличчі.
— Ти можеш і краще.
— Що ти хочеш?
— Аби ти мені допомогла.
— Чим?
— Рая вбили.
Я кажу це просто та спокійно. Розповідати погані новини — не найсильніша моя сторона.
— Його...
— Так, убили.
У неї на очах виступають сльози. Кетлін прикладає кулак до рота, щоби приглушити крик. Я чекаю, даю їй хвилину. Вона опускає кулак і кліпає на місячне світло.
— Це ти його вбив?
— Ні.
— Збираєшся вбити мене?
— Якби я мав такий план, ти вже була б мертва.
Здається, це її не дуже заспокоює.
— Що тобі від мене треба?
— Твоя допомога,— повторюю я.
— З чим?
— Я шукаю його вбивцю.
Розділ 13
Кетлін мовчить, поки ми йдемо Центральним парком до Сімдесят другої вулиці й далі до мого помешкання. Ворота арки «Dakota» зачиняють на ніч. Я натискаю дзвінок — виходить Том і відчиняє. Він звик, що я приводжу додому жінок у будь-який час доби, хоча останніми роками їх не так багато, але гадаю, що старший вік Кетлін його дивує.
Ми проходимо внутрішній двір з двома фонтанами й піднімаємося ліфтом до моєї квартири з видом на парк. Деяких лякає моє житло, але не Кетлін. Поки ми йшли сюди, вона заспокоїлася, тому підходить просто до вікна й визирає назовні. Рухається впевнено, з піднятою головою та сухими очима. Її одяг пом’ятий після довгого робочого дня, а блузка розстібнута рівно на ґудзик нижче загальноприйнятої норми — звичайна справа, якщо ти працюєш на барі. Я купив цю квартиру з повним умеблюванням у відомого композитора, що жив тут тридцять років. Можливо, ви вже уявляєте цей інтер’єр: темно-вишневе дерево, високі стелі, інкрустовані дерев’яні меблі, антикварні шафи, кришталеві люстри, величезний камін із латунним приладдям, витіюваті східні шовкові килими, червоно-бордові оксамитові крісла. Якщо так, то ви маєте рацію. Майрон називає мою квартиру «Повернення Версалю», що водночас і влучно стосовно враження, і технічно неправильно в усіх сенсах, оскільки тут немає нічого з тієї місцевості чи епохи.
Я наливаю Кетлін коньяку й простягую склянку.
— Звідки ти знаєш? — питає вона.
Припускаю, вона каже про свої щотижневі зустрічі в парку з Раєм Штраусом. Я, звісно, не знав напевне. Просто довірився інтуїції.
— По-перше, ти стоїш на обліку в поліції за дванадцять арештів — і всі за громадянську непокору на різних протестах.