Це привертає її увагу.
— Як гадаєш, чи буде доречно надіслати їй щось? — запитую я.
— Що саме, Віне?
— Квіти, цукерки...
— Вона в інтенсивній терапії.
— М’яку іграшку. Повітряні кульки.
— Кульки?
— Щось, аби вона знала, що ми про неї пам’ятаємо.
Седі повертається до монітора.
— Єдине, чого хоче наша клієнтка,— це те, чого ми, здається, не в змозі їй дати: справедливості.
Я роззявляю рота, щоби щось сказати, але врешті-решт мовчу, віддаючи перевагу стриманості та мудрості, а не комфорту й браваді. Я розвертаюся, щоби піти, і помічаю двох людей — жінку й чоловіка,— що цілеспрямовано йдуть до мене.
— Віндзор Горн Локвуд? — питає жінка.
Ще до того, як вони показують свої жетони, я вже знаю, що ці двоє з правоохоронних органів.
Седі теж про це здогадується. Вона автоматично підводиться й іде до мене. Я, звісно, маю групу власних адвокатів, але вони опікуються моїм бізнесом. Для особистих проблем у мене був найкращий друг, спортивний агент / правник, який колись працював на цьому поверсі й завжди приходив на допомогу, бо я йому цілковито довіряв. Зараз, коли він відійшов убік, Седі, наскільки я розумію, інстинктивно взяла на себе цю роль.
— Віндзор Горн Локвуд? — повторює жінка.
Це моє ім’я. Якщо бути технічно коректним, я — Віндзор Горн Локвуд III. Як випливає з імені, я багатий спадкоємець, тож і вигляд маю відповідний: рум’яний колір обличчя, русяве з переходом у сивину волосся, витончені патриціанські риси, майже царствена постава. Я не приховую, хто я є, і не знаю, чи зміг би.
Я роздумую, де міг натупити з Великим Т? Я вправний, дуже вправний. Але ж не ідеальний.
Де ж я припустився помилки?
Седі вже практично біля мене. Я чекаю й не відповідаю, натомість чую її голос:
— А хто цікавиться?
— Я спецагентка Карен Янг, ФБР,— говорить жінка.
Янг темношкіра, на ній оксфордська темно-синя сорочка на ґудзиках під приталеною шкіряною курткою коньячного відтінку. Дуже модно як для федеральної агентки.
— А це мій напарник, спецагент Хорхе Лопез.
А от він не такий модний — костюм кольору мокрої бруківки й краватка сумного плямисто-червоного кольору.
Вони показують свої жетони.
— Вам щось потрібно? — питає Седі.
— Ми хотіли би поговорити з містером Локвудом.
— Я так і подумала,— відказує Седі трохи роздратовано.— Стосовно чого?
Янг посміхається й кладе жетон у кишеню.
— Щодо вбивства.
Розділ 2
Виникає проблема. Янг і Лопез хочуть відвезти мене кудись, нічого не пояснюючи. Седі на це не погоджується. Урешті-решт я втручаюсь, і ми досягаємо певної угоди. Я їду з федералами, але мене не допитуватимуть без адвоката.
Седі, дуже мудра як на свої тридцять років, від цього не в захваті. Вона відтягує мене й каже:
— Вони однаково тебе допитають.
— Я в курсі. Це не перша моя зустріч зі службами.
І навіть не третя чи четверта... Але Седі цього знати не потрібно. Я не хочу далі тягнути час чи очікувати на юристів, і на це є три причини. По-перше, Седі має бути на судовому засіданні, і я не хочу її затримувати. По-друге, якщо це стосується Тедді Лайонса, я, з очевидних причин, не хотів би, щоби Седі дізналась про це в такий спосіб. По-третє, мені дуже цікаво, що ж там за вбивство, і від природи я надмірно самовпевнений. Можете мене за це засудити.
Сівши в автівку, ми їдемо до центру міста. Лопез за кермом, Янг сидить біля нього. Я на задньому сидінні. Як не дивно, вони наче випромінюють тривогу. Обидва намагаються триматися професійно — і їм це вдається,— але я відчуваю приховані коливання. Ідеться про якесь нетипове вбивство, таке не щодня трапляється. Вони намагаються приховати це, але їхнє хвилювання — це феромон, який я не можу не відчути.
Лопез і Янг починають зі звичайного випробування мовчанкою. Теорія дуже проста: більшість людей ненавидять мовчання й зроблять усе, щоби його порушити — зокрема скажуть щось не на свою користь.
Мене майже ображає, що вони випробовують цю тактику на мені.
Я, звісно, не ведуся. Я вмощуюсь на задньому сидінні, складаю руки й дивлюсь у вікно, наче турист, що вперше завітав до великого зіпсованого міста.
Урешті-решт Янг кидає:
— Ми знаємо про вас.
Я засовую руку до кишені піджака й натискаю кнопку диктофона. Розмова одразу полетить у хмарне сховище, якщо хтось із федералів зрозуміє, що я записую, і захоче видалити запис або пошкодити телефон.
Я дуже добре підготовлений.
Янг обертається до мене.
— Я сказала, що ми про вас знаємо.
Я мовчу.
— Ви працювали на Бюро,— продовжує вона.
Мене дивує, що вони знають про мої стосунки з Федеральним бюро розслідувань, але я цього не показую. Я дійсно працював на ФБР одразу після завершення навчання в Дюкському університеті, але це було під великим секретом. Те, що їм хтось розповів про це — а це був хтось із верхівки,— зайвий раз підтверджує, що вбивство незвичайне.