На світанку Кетлін цілує мене в щоку й шепоче:
— Знайди покидька, який його вбив.
У мене немає бажання мститися за Рая Штрауса, особливо з огляду на те, що він, імовірно, учинив одну чи більше з наведених нижче речей (у хронологічному порядку): украв картини моєї родини, убив мого дядька, викрав і ґвалтував мою двоюрідну сестру.
Тож виникає запитання: якою є мета моїх пошуків?
Я встаю і приймаю душ. Сідаю у гвинтокрил. Коли я приземляюсь у маєтку Локвудів, батько вже чекає на мене. На ньому блакитна кофта, штани кольору хакі, лофери з китицями та червона краватка-аскот. Таке вбрання він носить практично щоденно — з легкими варіаціями. Його поріділе волосся зачесане назад. Батько стоїть, заклавши руки за спину та злегка піднявши плечі. Я бачу в ньому себе за тридцять років, і мені це не подобається.
Ми вітаємося міцним рукостисканням і ніяковими обіймами. Мій батько має пронизливі блакитні очі, які наче все знають,— навіть зараз, коли його розум затуманений і нестабільний.
— Радий бачити тебе, сину.
— Я теж.
У нас однакове ім’я — Віндзор Горн Локвуд. Він другий, я — третій. Його називають Віндзор. Мене, як і мого любого дідуся, Він. У мене немає синів, тільки біологічна донька, тож якщо я, за словами батька, «не піднатужуся», то ім’я Віндзор Горн Локвуд закінчиться на третьому. Я не бачу в цьому особливої трагедії.
Ми рушаємо в бік головного будинку.
— Я так розумію, Вермера знайшли,— починає батько.
— Так.
— Чи вплине це негативно на родину?
Дивне запитання для початку, але я не здивований.
— Не бачу, у який спосіб.
— Чудово. Ти бачив Вермера на власні очі?
— Так.
— Він неушкоджений?
Я киваю, і батько продовжує:
— Це чудові новини. Просто неймовірні. А як щодо Пікассо?
— Немає.
— Це дуже погано.
Попереду ліворуч стоять стайні. Мій батько навіть не дивиться на них. Можливо, вам цікаво, чому я продовжую надавати їм великого значення, тому скажу: я не мав би так на цьому зациклюватися. Я помилявся. Я звинувачував свою матір, і це було помилкою з мого боку. Тепер я це розумію. Але заради справедливости, мені було лише вісім років.
Як би це пояснити, щоби не здаватися грубим?..
Коли мені було вісім років, невдовзі після похорону дідуся, ми з батьком, нічого не підозрюючи, зайшли до стайні. Це була пастка. Тепер я це знаю. Але тоді не знав. Та тоді я багато чого не знав.
Не буду довго тягнути: ми зайшли й побачили мою голу матір на чотирьох, а ззаду неї був інший чоловік.
Усе, як у коней.
Я майже бачу, як ви з розумінням киваєте. Цей епізод проливає стільки світла, думаєте ви й цокаєте язиком. Це пояснює, чому я не можу зблизитись із жінками, чому розглядаю їх тільки як об’єкти для сексу, чому боюся, що мені зроблять боляче. Доволі дивно, але коли я згадую той день, то переважно бачу не матір на колінах, не руку коханця, що тягне її за волосся, не її закочені очі. Ні, найяскравіше я пам’ятаю попелясте обличчя мого батька, його злегка роззявлений рот, майже як зараз після інсульту, його застиглі очі, що дивилися в порожнечу.
Я вже казав, що мені було вісім років. Я так ніколи й не пробачив матері.
Мене це злить.
Знаю, що мою поведінку можна зрозуміти, але за багато років, коли я дивився, як моя мати помирає на лікарняному ліжку, то зрозумів, якою дурною тратою часу це все було. Тут доречним буде кліше — життя справді надто коротке. Я думаю про те, що втратила вона та що втратив я, що просте прощення могло поліпшити її коротке життя, і моє. Чому я тоді цього не бачив? Я прожив життя, у якому мало про що шкодую. Та найбільше я шкодую про те, як ставився до власної матері. Я ніколи не замислювався над тим, що, можливо, у моєї матері були власні причини або вона не розуміла, або — як і всі ми хоча б раз у житті — припустилася жахливої, трагічної помилки. Моя мати була дуже юною, вона завагітніла й вийшла заміж за мого батька в дев’ятнадцять років. Можливо, у неї були потреби, яких вона не могла висловити. Або, як і її старшого сина, мати не влаштовувала моногамія. А можливо, мій батько, який зрештою одружився ще двічі, й атрибути маєтку Локвудів занадто сковували та обмежували її, не давали дихати на повні груди. Можливо, моя мати не хотіла руйнувати сім’ю чи ранити дітей, може, вона щиро кохала того чоловіка. Ніхто не знає правди, принаймні не я — бо ніколи не питав, ніколи не давав їй шансу пояснити, відмовлявся слухати, аж поки стало надто пізно. Я був дитиною, але дуже впертою дитиною.
Урешті-решт я зруйнував ті стайні, щоби позбавитися жахливого спогаду, спільного для нас із батьком. Але зараз я бачу нову будівлю й думаю, що це пам’ятник моїм глупоті та впертості, моїй марнотратній помилці в судженнях.