Батько тримається за мене, щоби зручніше йти.
— Коли нам повернуть Вермера?
— Скоро.
— Добре. І більше жодних позичань наших картин,— суворо каже він.— Ми не якісь великі колекціонери. Наші два шедеври більше ніколи покинуть маєтку.
Я з його наміром не згоден, але зараз не бачу сенсу це озвучувати. Дуже люблю батька, хоча насправді в ньому мало що викликає захоплення. Він — стандартний власник трастового фонду, такий собі нероба. Батько успадкував великі гроші, що дало йому купу можливостей — і він обрав присвятити життя власним уподобанням: гольфу, тенісу, елітним клубам, подорожам, читанню та самоосвіті. Він багато п’є, але я не певен, що його можна вважати алкоголіком. Робота його не цікавить, але, з іншого боку, навіщо йому це? Він робить благодійні внески так само, як і більшість багатіїв,— достатньо, щоби здаватися щедрим, але не настільки, аби це його хоч якось обтяжувало. Батько дуже турбується про зовнішні атрибути й репутацію. Спадкоємцям великих грошей притаманна дивна психологія, бо глибоко всередині вони усвідомлюють, що нічого не зробили, аби мати такі статки, що це просто удача, проте водночас абсолютно не припускають, що вони не є особливими? От і мій тато страждає від такої хвороби. «У мене є все це,— думають такі багатії,— відповідно, я чимось кращий за інших». Це призводить до постійної внутрішньої боротьби задля підтримання фальшивого наративу про те, що вони «заслужили» ці гроші, що вони їх «гідні». І такі люди відкидають очевидну правду, що доля і випадковість мають більше спільного з їхнім життям, ніж особисті «геніальність» чи «працьовитість»,— аби не зруйнувати власноруч створеного міфу.
Проте мій батько й подібні до нього знають правду. Глибоко всередині. Ми всі знаємо. Вона переслідує нас. Змушує нас компенсувати. Вона отруює.
— У новинах сказали,— починає батько,— що Вермер був у квартирі в Нью-Йорку.
— Так.
— І що злодія знайшли мертвим.
— Можливо, злодій не один,— нагадую я йому.— Але так, цього вбили.
— Знаєш його ім’я?
— Рай Штраус.
Ми не зупиняємося, але батько трохи сповільнюється. Міцно стуляє губи.
— Ти знаєш, хто це? — питаю його.
— Ім’я знайоме.
Я коротко розповідаю про шістку із Джейн-стріт. Батько уточнює подробиці. Ми підходимо до входу в будівлю. У вестибюлі жінка витирає пил. Коли ми заходимо, вона безшумно зникає — так її навчили. Персонал у будинку носить коричневу форму — щоби пасувало до дерев’яних меблів, працівники надворі вдягнені в зелену, щоби гармоніювати з газоном. Такий камуфляж вигадала ще моя прабабуся. Локвуди добре ставляться до обслуги, але саме як до персоналу. Коли мені було дванадцять, мій батько помітив, що один із садівників зробив перерву, аби подивитися на захід сонця. Батько показав на горизонт і сказав мені:
— Бачиш, який гарний маєток Локвудів?
— Так, звісно,— відповів юний я.
— І вони теж,— він показав на садівника.— Цей працівник має можливість насолоджуватися тим самим краєвидом, що й ми. Для нього все не відрізняється, чи не так? Він бачить те саме, що й ми: той самий захід сонця, ту саму лісову смугу. Але чи цінує він це?
Не думаю, що тоді я усвідомлював, яким страшним невігласом був мій батько.
Ми всі є майстрами самораціоналізації. Усі шукаємо способи виправдати власний наратив. Перекручуємо його, щоби викликати до себе більше симпатії. Ви теж таке робите. Якщо ви читаєте ці рядки, то, без сумніву, належите до чи не найкращої частини населення в історії. Ви відчули розкіш, яку в історії людства мало хто міг собі навіть уявити. Але замість цінувати це, замість робити більше, щоби допомогти тим, хто перебуває нижче за нас, ми нападаємо на тих, кому пощастило ще більше, за те, що вони роблять недостатньо.
Звісно, це людська природа. Ми не бачимо власних недоліків. Як каже мати Майрона, Еллен Болітар: «Горбун не бачить власного горба».
До нас визирає Найджел.
— Вам щось потрібно?
— Трохи приватності,— грубо відповідає йому батько, чомусь вимовляючи це на британський лад.
Найджел закочує очі й пародійно салютує батьку, потім кидає на мене швидкий погляд і зачиняє двері.
Ми сидимо один навпроти іншого в червоних оксамитових кріслах біля кам’яного каміна. Батько пропонує коньяк, я відмовляюся. Він починає наливати собі, але його рука рухається повільно та неслухняно. Я пропоную допомогу — він відмахується. Він сам здатен упоратися. Ще тільки ранок. Ви, мабуть, думаєте, що в нього проблеми з алкоголем, але це не так — у нього просто немає жодних справ.
— Твоя кузина Патриція була тут із тобою,— каже батько.