Майрон завжди каже: «Людина планує — Бог сміється».
— Я знаю, що вам двом треба поговорити,— каже тітка Алін із легким бразильським акцентом,— тому йду на прогулянку.
Вона швидко рушає доріжкою — на ній бігові кросівки, обтислі топик із лайкри та лосини для йоги. Я дивлюся на неї якусь мить, вражений побаченим. До мене підходить Патриція.
— Ти що, облизуєшся на мою матір?
— Вона ще й моя тітка,— кажу їй.
— Це не відповідь.
Я цілую Патрицію в щоку й ми йдемо до будинку. Опиняємось у вестибюлі, де вбили її батька. Ми не забобонні, тому йдеться не про нещастя, привидів чи інші дурниці, які часто відлякують людей від подібних місць, але мене завжди цікавило щось конкретніше — спогади. Патриція живе тут сама, вона бачила, як на цьому місці вбили її батька. Хіба це не те, чого варто уникати?
Я запитав її про це багато років тому.
— Мені подобається це нагадування — воно дає мені енергію.
Її відданість своїй справі межує з одержимістю, але так буває з більшістю вартісних починань. Прихистки «Абеона», які облаштувала Патриція, творять добро. Легально. Я добре знаю та підтримую її роботу.
Розповідаю все, що вдалося дізнатися.
Стіна у вестибюлі цього будинку — щось на кшталт храму вшанування батька Патриції. Дядько Олдріч ставився до фотографії досить серйозно. Хоча я не знаюся на тому, як оцінюють такі речі, його роботи вважають ґрунтовними. У вестибюлі купа чорно-білих знімків, більшість з яких зроблено протягом його довгої подорожі Південною Америкою. Сюжети різноманітні — пейзажі, міські злидні, племена аборигенів.
Щоби довершити ефект святині, фотографії в рамках оточують єдину полицю, на якій стоїть лише улюблений фотоапарат дядька Олдріча, прямокутний «Rolleiflex» із двома об’єктивами, такі завичай тримають на рівні грудей, а не прикладають до ока. Коли я думаю про свого родича в його найкращі дні, завжди уявляю його з цією фотокамерою — вона й тоді вже була старомодною, але він старанно знімав сімейні портрети і, як я згадав пізніше, увесь маєток Локвудів.
— То що ми робимо далі? — питає Патриція, коли я завершую розповідь.
— Я хочу поговорити з колишнім охоронцем у Гаверфордському коледжі, якого зв’язали під час викрадення.
Вона супиться.
— Навіщо?
— Ми знайшли зв’язок між викраденням картин у Гаверфорді й тим, що сталось у цьому приміщенні. Треба повернутися та ще раз усе перевірити.
— Мабуть, це має сенс.
Вона не здається переконаною. Запитую, що її бентежить.
— Звичайно, я ніколи не забувала про те, що тут сталося,— відповідає вона, обережно зважуючи кожне слово,— але з роками, гадаю, мені вдалося спрямувати це в гарне русло.
Я кажу їй, що саме так і є.
— Я... просто не хочу, щоби щось цьому заважало.
— Навіть правда? — кидаю я й одразу усвідомлюю, як занадто мелодраматично це звучить.
— Мені, звісно, цікаво. І я хочу справедливості. Але...— вона замовкає.
— Цікаво.
— Що?
— Мій батько теж хоче, щоб я облишив пошуки.
— Ти що, Віне, я не кажу облишити,— вона замислюється на мить і продовжує.— Твій батько переймається, як це відобразиться на репутації родини?
— Як завжди.
— І тому ти приїхав до мене?
— Я приїхав побачитися з тобою та розпитати, чому наші батьки посварилися.
— Ти спитав свого батька?
— Він не каже.
— А чому ти думаєш, що я знаю?
Я дивлюсь їй у вічі.
— Ну, по-перше, ти тягнеш час.
Патриція відвертається, підходить до розсувних скляних дверей і визирає у задній двір.
— Не розумію, як це стосується справи.
— А, ну добре.
— Що?
— Ще більше тягнеш час.
— Поводишся як придурок.
Я чекаю.
— Пам’ятаєш мою вечірку на шістнадцять років?
Так. Це була розкішна, але водночас і влаштована зі смаком подія в маєтку Локвудів. Я кажу «зі смаком», бо наші друзі-нувориші постійно намагалися перевершити одне одного: робили вечірки з дорогими автівками, іменитими рок-гуртами, сафарі в зоопарку, різноманітними зірками й усіма варіаціями несмаку. А Патриція просто запросила найближчих друзів і подруг на пікнік на галявині в Локвуді.
— Після неї ми зробили дівчачу піжамну вечірку,— каже вона.— У наметах біля озера. Нас було восьмеро.
Пригадую той вечір. Я прийшов на вечірню частину святкування, але хлопці вже розійшлися. Я повернувся до головного будинку. Найбільше мені запам’яталося те, що серед гостей була гарна дівчина на ім’я Бабс Стеллман і мені хтось сказав, що вона в мене закохана. Звісно ж, я спробував — а хто б ні? — зірвати куш. Ми з Бабс втекли й цілувалися за деревом. Вона чудово пахла шампунем «Pert». Я пригадую, що просунув руку їй під кофту, але вона мене зупинила й сказала завжди парадоксальну в таких ситуаціях фразу: