— Віне, ти мені дуже подобаєшся.
— Дівчата роздяглися в альтанці,— продовжує Патриція та опускає голову.— А твій батько... він помилявся, Віне. Я хочу, щоби ти це знав. Твій батько звинуватив мого в підгляданні за нами у вікно.
Я застигаю — мені важко повірити в те, що я чую.
— Повтори?
Патриція дуже легко всміхається.
— Ну, і хто тепер тягне час?
— Тобто ти кажеш, що мій батько звинуватив твого у вуаєризмі?
— Так, саме це й кажу.
— Мій батько не вигадав би такого.
— Ні, чесно кажучи, не вигадав би. Пам’ятаєш Ешлі Райт?
Я дуже слабко пригадую.
— Вона була у твоїй команді з хокею на траві?
Патриція киває.
— Ешлі тоді була дуже засмучена, і не сказала чому. Вона почала плакати й захотіла додому. Це було дуже дивно. За нею приїхали батьки й забрали. Удома Ешлі розповіла своєму батькові, що побачила мого, який підглядав у вікно, коли вона була гола. Батько Ешлі прийшов до твого. Коли твій насварив мого, почалось страшне. Мій батько все заперечував. Твій на нього натиснув. Усе лише загострилося. Це роз’ятрило багато старих ран.
Я обмірковую почуте.
— Ешлі Райт,— кажу я.
— Що?
— Вона збрехала?
Патриція намагається щось сказати, замовкає, пробує ще раз.
— А яка тепер різниця, Віне?
Вона має рацію.
— Ти знаєш, де вона живе зараз?
— Ешлі? — Патриція блідне.— Боже, та я не знаю. Ти що, хочеш із нею поговорити? Серйозно, Віне? Припустімо, мій батько був… у найгіршому разі… збоченцем, який підглядав за шістнадцятирічними дівчатами. Що це змінить зараз?
Ще одна слушна думка. До чого я веду? Його вбивство й викрадення Патриції сталися за два роки після цього. Я не бачу жодного зв’язку.
Але.
— Віне?
Я дивлюся на неї. Очі Патриції спрямовані на цю стіну, на камеру, на світлини.
— Я дуже сумую за батьком. Я прагну справедливості. І той факт, що людина, яка завдала мені болю, яка зробила це з усіма тими дівчатами, досі може робити це… переслідував мене вже понад двадцять років.
Я чекаю.
— Але зараз доволі очевидно, що Рай Штраус учинив обидва злочини, чи не так? І тоді, можливо, ми не хочемо, щоби це розкопували.
Вона знову говорить, як мій батько. Я киваю.
— Що?
— Ти хочеш це забути.
— Звісно, хочу.
— Але воно нікуди не зникне.
Я нагадую їй, що за кілька годин світ дізнається про смерть Рая Штрауса, шістку із Джейн-стріт і їхній зв’язок із викраденням Вермера. Дуже скоро ФБР з’ясує, який стосунок до цього має моя валіза,— або причетність до цього Патриції випливе в якийсь інший спосіб. Я дивлюся, як вона робиться дедалі принишклою, поки я все це кажу.
Патриція йде до мене й важко сідає на диван. Я знаю, що буде далі. Їй треба це обміркувати. Урешті-решт вона каже:
— Я повернулася додому. Я цього ніколи не забуду.
Вона починає гризти ніготь на великому пальці — пам’ятаю цей її жест із нашого дитинства.
— Я повернулася,— повторює Патриція.— Ті інші дівчата — ні. Деяких... навіть тіла досі не знайшли.
Вона піднімає очі на мене — але що я можу додати?
— Я зробила своєю життєвою місією рятувати нужденних дітей — а сама ось сиджу й ховаюсь у темряві.
Я усвідомлюю, що зараз маю сказати щось заспокійливе на зразок «я розумію» чи «все буде добре». Натомість я дивлюся на годинник, швидко рахую, скільки часу мені треба, щоби доїхати до Гаверфордського коледжу, і кажу:
— Я мушу йти.
Ми йдемо до моєї автівки — я бачу, що Патриція знову взялася за свій ніготь.
— Що таке? — питаю її.
— Я ніколи не думала, що це має значення. Я й досі так не думаю.
— Але? — кидаю я, сідаючи за кермо.
— Але ти продовжував торочити про розрив між нашими батьками.
— Так, і що?
— Ти вважаєш, це важливо.
Уточнення: я не знаю, чи це важливо. Я взагалі не знаю, чи має те, що ми з’ясовуємо, стосунок до справи. Мене навчили так вести розслідування. Ти ставиш запитання. Ти розпитуєш і, можливо, щось з’ясовуєш.
— Вони говорили востаннє.
— Хто?
— Твій і мій батьки. Тут, у цьому будинку.
— Коли це було?
Патриція відводить руку, щоби не гризти ніготь.
— Увечері напередодні вбивства батька.
Розділ 16
Заснований 1833 року, Гаверфордський коледж — це маленький елітний навчальний заклад, що пропонує бакалаврську програму. Він розташований уздовж головної магістралі Філадельфії біля двох моїх улюблених ексклюзивних клубів — гольф-клубу «Merion» (я багато граю в гольф) і крикетного клубу «Merion» (я не граю в крикет, але дуже мало членів цього клубу грають — не питайте). У Гаверфорді навчається менше 1400 студентів, проте він має понад 50 корпусів, переважно кам’яних, що розташовуються на 200 доглянутих акрах — настільки чудових, що технічно їх можна класифікувати як дендропарк. Локвуди вплетені в історію Гаверфордського коледжу з часів його заснування. Віндзор I і Віндзор II закінчили його, обоє брали активну участь у житті закладу, обоє головували в опікунській раді. Усі мої родичі-чоловіки (жінок не приймали до 1970-х) навчалися тут, аж поки — я щойно це зрозумів — мій дядько Олдріч порушив традицію, обравши Нью-Йоркський університет у тих самих сімдесятих. Я був другим, обравши Університет Дьюка в Північній Кароліні. Я любив і продовжую любити Гаверфорд, але для мене він просто був занадто близьким до дому, занадто знайомим для моїх прагнень у вісімнадцять років.