Кабінет професора Яна Корнвелла в Робертс-голлі виходить вікнами на Алею засновників, а за нею — на будівлю Зали засновників, де тимчасово перебували полотна Вермера й Пікассо, коли їх викрали. Мені цікаво, з яким почуттям Корнвелл дивиться у вікно кабінету на місце, де його зв’язали два грабіжники, що викрали картини. Чи часто він про це думає? Чи це, можливо, стало просто видом із вікна?
Ян Корнвелл надто старанно намагається бути схожим на професора: неслухняне волосся, кошлата борода, твідовий піджак, вельветові штани гірчичного кольору. Його кабінет завалено стосами паперів, що ледве тримаються на полицях і лежать на підлозі. Замість звичайного робочого столу в Корнвелла конференц-стіл на дванадцять осіб — для проведення студентських семінарів в інтимній обстановці.
— Радий, що ви завітали,— каже він мені.
Корнвелл садить мене перед брошурами, що стосуються кафедри політології. Я дивлюся на нього. Його обличчя сповнене ентузіазму, він готовий розповісти мені, які курси чи навчальні програми я можу підтримати фінансово. Не маю сумнівів, що Кабір, аби прискорити цю зустріч, натякнув, ніби я готовий профінансувати якийсь проєкт. Опинившись у кабінеті, я миттєво позбавляю Корнвелла ілюзій.
— Я тут щодо викрадених картин.
Усмішка спадає з його обличчя, наче ковадло в мультфільмі.
— У мене склалося враження, що ви зацікавлені…
— Можливо, пізніше,— перебиваю я.— Але зараз я маю кілька запитань про крадіжку творів мистецтва. Ви були нічним сторожем на чергуванні.
Корнвеллу не подобається моя різкість. Мало хто від неї в захваті.
— Це було давно.
— Так, я знаю, як працює концепція часу, дякую.
— Не розумію...
— Ви, звісно, знаєте, що одне з полотен знайшли, чи не так?
— Я читав у новинах.
— Чудово, тоді немає потреби розповідати. Я дуже уважно прочитав справу ФБР щодо цього викрадення. Ви, напевно, здогадалися, що я маю особистий інтерес.
Корнвелл кліпає, наче ошелешений, тож я продовжую.
— Ви були єдиним охоронцем, який чергував тієї ночі. Згідно з вашими свідченнями, до Зали засновників постукало двоє чоловіків у формі поліцейських. Сказали, що був якийсь сигнал, і треба його перевірити, тому ви впустили їх. Потрапивши всередину, вони накинулися на вас, відвели до підвалу, заклеїли скотчем очі й рот, прикували наручниками до батареї. Обнишпорили ваші кишені, витягнули гаманець, перевірили посвідчення особи та сказали, що тепер знають, де ви живете і як вас знайти. Я так розумію, це були погрози. Я правильно переказую?
Ян Корнвелл важко сідає в крісло навпроти мене.
— Це був травматичний досвід.
Я чекаю.
— Я не хотів би про це говорити.
— Професоре Корнвелл.
— Так.
— Моя родина втратила два безцінні шедеври на вашій зміні.
— Ви звинувачуєте мене?
— Звинувачуватиму, якщо ви відмовитеся співпрацювати.
— Я не відмовляюся, містере Локвуд.
— Чудово.
— Але також я не хочу, щоби мене цькували.
Я даю кілька секунд, аби він міг зберегти обличчя. Він капітулює — вони це завжди роблять.
Минає кілька секунд, і він починає говорити сповідальним тоном:
— Я не знаю нічого, що могло б допомогти. Я вже сто разів усе розповів поліції.
Я незворушно продовжую:
— Ви казали, що один із чоловіків мав заввишки приблизно метр сімдесят п’ять і середню статуру, інший — трохи більш ніж метр вісімдесят, дебелий. Обоє білошкірі, також ви вважаєте, що їхні вуса були фальшиві.
— Було темно,— додає Корнвелл.
— До чого ви ведете?
Його очі дивляться ліворуч.
— Це все неточно — зріст, вага. Я маю на увазі, що опис міг би бути й точнішим, але все трапилося дуже швидко.
— І ви були молодий і наляканий.
Ян Корнвелл хапається за ці аргументи, як за рятівний круг.
— Так, саме так.