— Ви були просто стажером, який прагнув заробити трохи грошей.
— Так, це була частина моїх фінансових зобов’язань.
— Ваша підготовка була мінімальною.
— Не хочу перекладати відповідальності,— каже професор,— але коледж повинен був надати кращу охорону.
Справедливо, хоча багато речей у крадіжці й розслідуванні справи мене непокоїли. Зокрема те, що картини планували виставляти короткий час, а дати було визначено лише за кілька тижнів до цього. Ми дійсно встановили камери спостереження, але це сталося ще до того, як цифрові відео почали зберігати в хмарних сховищах, тому записи були на жорсткому диску на другому поверсі за кабінетом президента коледжу.
— Звідки грабіжники знали, де шукати жорсткий диск? — запитую я.
Він заплющує очі.
— Будь ласка, не треба.
— Перепрошую?
— Ви думаєте, ФБР тоді не поставили мені таких самих запитань тисячу разів? Вони допитували мене годинами. Навіть відмовили в адвокаті.
— Вони вважали, що ви співучасник.
— Не знаю, але поводилися як зі співучасником. І я вам скажу те саме, що сказав їм: я не знаю. Мені заклеїли скотчем очі й рота та прикували наручниками. Я гадки не маю, що вони робили. Я там просидів вісім годин, аж поки вранці прийшла людина на зміну.
Я все це, звісно, знаю. Корнвелла відпустили з багатьох причин, найвагоміша — він був звичайним двадцятидворічним стажером, що не стояв на обліку в поліції. У нього просто не було мізків і досвіду, щоби влаштувати таке пограбування. Проте ФБР не припинило за ним стежити. Я попросив Кабіра перевірити рахунки Корнвелла й подивитися, чи не отримував він раптового прибутку. Ми нічого не знайшли. Здається, він чистий. Але.
— Я хочу, щоби ви подивилися на ці фотографії.
Я посуваю йому чотири світлини. Перші дві — це збільшені фрагменти зі знаменитого знімку шістки із Джейн-стріт. На одній — Рай Штраус, на іншій — Арло Шугармен. Ще дві — такі самі, але з використанням нової програми вікової прогресії. На них і Штраус, і Шугармен на двадцять років старші — тобто їм сорок — такою мала бути їхня зовнішність на момент пограбування.
Корнвелл дивиться на фотографії, потім на мене.
— Ви жартуєте?
— Що ви маєте на увазі?
— Це Рай Штраус і Арло Шугармен,— каже професор.— Ви вважаєте, що вони?..
— А ви?
Він переводить погляд на світлини й, здається, вивчає їх із більшим ентузіазмом. Я уважно спостерігаю. Мені потрібно оцінити його реакцію, і, попри все, що ви чули, не кожна людина — відкрита книга. Проте я бачу, щось відбувається в його очах,— або принаймні мені так здається.
— Чекайте секунду,— кидає він, тягнеться до шухляди й виймає чорну ручку.
Показує на фотографії й питає:
— Ви не проти?
— Будь ласка.
Він ретельно промальовує вуса на кожному портреті. Завершивши, випрямляється й нахиляє голову, наче художник, що вивчає власну роботу. Я не дивлюся на світлини. Я зосереджений на його обличчі.
Мені не подобається те, що я бачу.
— Не зміг би заприсягтися,— нарешті говорить Корнвелл,— але це, безумовно, можливо.
Я мовчу.
— Щось іще, містере Локвуд?
— Тільки строк позовної давності.
— Перепрошую?
— Він уже вийшов.
— Не розумію...
— Навіть якби ви були причетні до пограбування, вас уже неможливо притягнути до кримінальної відповідальності. Якби ви, наприклад, надали злодіям якусь внутрішню інформацію — якби були співучасником,— уже минуло понад двадцять років. У штаті Пенсильванія за злочини такого типу строк позовної давності — лише п’ять років. Коротко кажучи, вас ніхто не судитиме, професоре Корнвелл.
Він супиться.
— За що?
— За вбивство Лінкольна.
— Що?
Я хитаю головою.
— Тепер ви бачите, чому мені з вами важко?
— Про що ви говорите?
— Ви спитали «За що?», хоча очевидно, що я кажу про викрадення картин.
Я пародіюю його й повторюю:
— «За що?» — це ви переграли, Яне. Це підозріла поведінка. Якщо про це добре подумати, то все у ваших свідченнях є підозрілим.
— Не розумію, про що ви.
— Хоча би про двох грабіжників, що переодягнені в поліцейських.
— А що таке?
— Це саме те, що трапилось у Бостоні під час викрадення з Музею Ґарднер. Два чоловіки, такого самого зросту, як ви описали, і такої самої статури, з такими ж фальшивими вусами, і вони так само прийшли начебто перевірити сигнал.
— Вам це здається дивним?
— Так.
— ФБР переконано, що це той самий ОМ.
— ОМ?
— Операційний метод.
— Так, я знаю цю абревіатуру, дякую.
— Саме тому є ця подібність, містере Локвуд. Існує теорія, що обидва пограбування вчинила та сама група людей.
— Або хтось — можливо, і ви — хотів, аби в це повірили. «Сигнал», серйозно? Пізно вночі в закритій будівлі посеред газону? Ви тут працювали — ви чули якісь сигнали?