— Ми чули, що ви дуже вправний,— кидає Лопез, перехопивши мій погляд у дзеркалі заднього огляду.
Як швидко вони перейшли від гри в мовчанку до лестощів. Але я на таке теж не ведуся.
Ми рухаємося Централ-Парк-Вест-авеню, моєю рідною вулицею. Імовірність того, що вбивство стосується Великого Т, різко знизилася. По-перше, я знаю, що він не вмер, хоча й не абсолютно здоровий. По-друге, якби федерали хотіли допитати мене про вчорашній вечір, то ми їхали б в іншому напрямку, до їхньої штаб-квартири на Федерал-Плаза, 26. Натомість ми прямуємо до мого житла в «Dakota», що на розі Централ-Парк-Вест-авеню і Сімдесят другої вулиці.
Я обмірковую цей факт. Я зараз живу сам, тому жертвою не може бути хтось близький. Можливо, суд виписав ордер на обшук моєї квартири й вони знайшли якийсь компромат, але це теж здається малоймовірним. Хтось з охоронців «Dakota» попередив би про таке вторгнення. Одна з моїх прихованих сигналізацій мала б надіслати сповіщення на телефон. Я достатньо обережний, щоби не залишати на виду речей, які можуть викликали підозру в працівників правоохоронних органів.
На моє здивування, Лопез без зупинок проїжджає повз мій будинок. Рухаємося далі. За шість кварталів, коли автівка минає Музей природничої історії, я помічаю дві патрульні машини поліції Нью-Йорку біля «Beresford», одного з поважних довоєнних багатоквартирних будинків на Вісімдесят першій вулиці.
Лопез уважно дивиться на мене в дзеркало заднього огляду. Я це помічаю й суплюся.
Швейцари «Beresford» носять уніформу, на пошиття якої надихнув одяг радянських генералів 1970-х. Лопез пригальмовує, а Янг обертається до мене й питає:
— Чи знаєте ви когось із цього будинку?
Моя відповідь — мовчання й посмішка.
Вона хитає головою й каже:
— Що ж, ходімо.
Лопез праворуч від мене, Янг — ліворуч. Вони проводять мене мармуровим вестибюлем до обшитого дерев’яними панелями ліфта, що вже чекає на мене. Янг натискає кнопку найвищого поверху, і я розумію, що ми їдемо в зону розрідженого повітря — у фігуральному, буквальному й передусім фінансовому сенсах. Один із моїх колег, віцепрезидент Lock-Horne Securities, купив на четвертому поверсі цього будинку класичну шестикімнатну квартиру з обмеженим видом на парк. Він заплатив за це понад п’ять мільйонів доларів.
Янг знову дивиться на мене й питає:
— Чи маєте ідеї, куди ми їдемо?
— Угору?
— Смішно.
Я скромно кліпаю очима.
— На найвищий поверх. Бували там колись?
— Не думаю.
— Знаєте, хто там живе?
— Не думаю.
— Мені здавалося, що всі ви, багатії, знаєте одне одного.
— Стереотипи — це погано,— кажу я.
— Але в цій будівлі ви вже бували, чи не так?
Двері ліфта дзвінко відчиняються, я продовжую мовчати. Мені здавалося, що ми одразу потрапимо до шикарної квартири, бо ліфти часто привозять просто до пентхаусів, але ми опинилися в темному коридорі з насичено-бордовими шпалерами. Праворуч від нас — відчинені двері, що ведуть до гвинтових сходів із кованого заліза. Лопез іде нагору першим, Янг жестом запрошує мене йти за ним. Я піднімаюсь.
Тут усюди якийсь мотлох.
Двометрові стоси журналів, газет і книжок вишикувалися обабіч сходів. Нам доводиться підніматися по одному — я помічаю журнал Times 1998 року,— але навіть так ми змушені йти ледь не боком, аби протиснутися крізь вузький прохід.
Сморід стоїть убивчий.
Це кліше, але воно правдиве: запах людського тіла, що розкладається, ні з чим не сплутаєш. Янг і Лопез прикривають ніс і рот. Я — ні.
«Beresford» має чотири башти — на кожному розі споруди. Ми потрапляємо до північно-східної. Той, хто тут живе (чи, точніше, жив), на найвищому поверсі одного з найпрестижніших будинків Мангеттена,— це абсолютний барахольник. Ми ледве рухаємося. Четверо криміналістів у захисних костюмах і шапочках для душу намагаються продиратися й пересуватися крізь купи сміття.
Труп уже запакували. Я здивований, чому його ще не вивезли звідси, але насправді в цій справі все дивно.
Я досі не розумію, чому я тут.
Янг показує мені світлину — підозрюю, що на ній зображено жертву: очі заплющені, біле простирадло закриває тіло аж під підборіддя. Старий, біло-сіра шкіра, напевно, близько сімдесяти років. Лисе тім’я з колом сивого волосся, що розрослося над вухами. У нього велика, густа, кудлата борода брудно-білого кольору, наче він їв вівцю, коли його фотографували.
— Знаєте його? — питає Янг.