— Ну, не чув.
— Не чули,— повторюю я.— Можливо, ви надіслали його? Так само ні. Ви просто відчинили двері двом чоловікам із фальшивими вусами. Вам не здається, що це дивно?
— Я вважав, що вони поліцейські.
— Вони приїхали на поліційній автівці?
— Я не бачив.
— От, ще одна річ. На вході та виході з кампусу працювали камери спостереження. Але ніхто не бачив на записі двох чоловіків у формі поліцейських.
Це неправда — тоді в коледжі не було такого типу спостереження, але я брешу, щоби спровокувати.
— З мене досить! — вибухає Корнвелл і схоплюється з крісла.— Мені байдуже, хто ви...
— Тихо.
— Перепрошую, ви щойно...
Я дивлюся йому у вічі. Якщо ви хочете змінити чиюсь поведінку, то запам’ятайте єдину річ: люди завжди роблять те, що їм вигідно. Завжди. Це єдина мотивація. Люди роблять «правильні речі» лише тоді, коли це відповідає їхнім інтересам. Так, це цинічно — але й правдиво. Якщо бажаєш змінити думку людей, то секрет не в тому, щоби бути вдумливим, шанобливим, примирливим чи надавати переконливі беззаперечні факти, аби показати, що ця думка є хибною. Для найбільш наївних уточню, що ключ не в тому, щоби намагатися апелювати до чиїхось добрих ангелів чи «людяності». Ніщо з цього не працює. Єдиний спосіб змінити чиюсь думку — це змусити людину повірити, що їй вигідно бути на вашому боці. Крапка. Кінець.
Знаю, про що ви думаєте: Він надто милий, щоби бути таким цинічним. Але просто повірте мені.
— От що я пропоную,— кажу я професорові Корнвеллу.— Ви розповідаєте мені правду про те, що сталося тієї ночі...
— Я вже все...
— Тсс,— я прикладаю вказівний палець до губ.— Послухайте та врятуйте себе. Скажіть мені правду. Усю правду. Лише мені. Натомість я обіцяю, що вона ніколи не вийде за межі вашого кабінету. Я не скажу нікому, жодній живій душі. Для вас не буде ніяких наслідків. Мені байдуже, чи висить Пікассо у вас над унітазом, чи ви використали його для розпалювання багаття. Байдуже, чи ви — мозок операції, чи просто пішак. Розумієте, що я вам пропоную, професоре? Така красива пропозиція, шанс на свободу. Ви просто кажете мені правду — і все, камінь із душі. Ба більше, у вас з’являється союзник на все життя. Вдячний і впливовий. Такий, що може допомогти вам із посадою або коштами на будь-який академічний — у всіх сенсах цього слова — проєкт мрії, якого прагне ваше серце.
Пряник я вже показав. Тепер час батога. Я знижую голос, аби Корнвеллу довелося напружитися, щоби почути. Він напружується.
— Але якщо ви вирішите не прийняти моєї щедрої пропозиції, то я почну копатись у вашому житті. По-справжньому копатися. Ви, напевно, почуваєтеся впевнено. Зрештою, ФБР нічого не знайшло за двадцять чотири роки. Ви впевнені у своїй брехні. Але ця безпека — ілюзія. Вермера відшукали. З ним пов’язано щонайменше одне мертве тіло. Так, ФБР повернеться до розслідування крадіжки з усією енергією, але для вашого світу набагато важливіше усвідомити, що я здатний зробити те, чого не можуть здійснити правоохоронні органи. Я буду спиратися на їхні результати й, використовуючи власні ресурси, збільшу цю спрямовану у ваш бік інтенсивність удесятеро. Розумієте мене?
Корнвелл мовчить.
Час кидати рятівний круг.
— Це ваш шанс, професоре, шанс покласти край сум’яттю та обману, що переслідували вас понад двадцять років. Шанс позбутися тягаря. Це ваш шанс, професоре Корнвелл, і якщо ви ним не скористаєтеся, мені шкода вас і всіх Корнвеллів до й після вас.
Я не вклоняюся, коли закінчую, хоча відчуваю, що, можливо, варто було б.
Поки чекаю на відповідь, поки дивлюсь у вікно на газон, де замолоду гарцювали мої батько, дід і прадід,— з’являється думка, що відволікає мене, вириваючи з цього моменту.
Я думаю про те, що дядько Олдріч порушив сімейну традицію, не приїхавши сюди навчатися.
Чому я про це згадав? Не знаю. Але це не дає мені спокою.
Раптом я чую бій курантів і повертаюся на звук. Дідів годинник у кутку показує, що минуло п’ятнадцять хвилин. Двері до кабінету Корнвелла розчахуються, і вбігають студенти з наплічниками та очікуваною післяобідньою какофонією. Корнвелл звертається до мене:
— Ви помиляєтеся щодо мене. Мені нема чого розповідати.
Він позбавляється ошелешеного погляду й дарує студентам променисту усмішку. Я бачу, що він почувається як удома. Я бачу, що він щасливий, що він їхній улюблений викладач. Я бачу, що він добре виконує свою роботу.
Але передусім я бачу, що він мені бреше.
Розділ 17
Коли я повертаюся до маєтку, батько спить.
Вагаюся, чи варто його будити — мені потрібно запитати про візит до дядька Олдріча напередодні вбивства,— але Найджел Данкан попереджає мене, що батько випив ліки й не в змозі спілкуватися. Нехай так і буде. Можливо, краще я зберу більше інформації перед тим, як сваритися з батьком. Але в мене дуже мало часу. Менеджерка філії Bank of Manhattan погодилася на зустріч за півтори години.