Найджел проводжає мене до гелікоптера.
— Що ви намагаєтеся дізнатися?
— Чи повинен я різко зупинитися, розвернутися до тебе та вигукнути: «Правду, чорт забирай!»?
Дворецький хитає головою.
— Ви такий комік, Віне.
Я вчасно прилітаю до Челсі. Маґда везе мене до філії банку на Верхньому Вест-Сайді, а я помічаю, що за нами їде хвіст — «лінкольн» моделі Town Car. Така сама автівка їхала за мною й цього ранку. Аматори. Мене майже ображає, що вони так погано це роблять.
— Плани трохи змінилися,— кажу я Маґді.
— Слухаю.
— Будь ласка, спочатку до офісу на Парк-авеню, а потім поїдемо в банк.
— Ви ж бос.
Так і є. Мій наступний крок не є складним. Рух на перехресті вулиць милостиво легкий. Коли ми під’їжджаємо до будівлі, Маґда зупиняє машину на звичному місці моєї висадки.
— Не виходьте,— кидаю я їй.
За допомогою камери на своєму айфоні я дивлюся, що відбувається за мною. Чорний «лінкольн» моделі Town Car — за три машини позаду. Які ж вони аматори. Я чекаю. Це буде недовго. Бачу, як Кабір підкрадається до «лінкольна» й присідає, нібито зав’язуючи шнурок. Насправді він чіпляє магнітний маячок під задній бампер.
Я ж казав, що це не буде складно.
Кабір підводиться, киває мені, аби я знав, що трекер надійно закріплено на бампері автівки, і йде в інший бік.
— Добре,— кажу я Маґді,— можемо їхати.
Я телефоную Кабіру, коли ми прямуємо до центру міста. Він простежить за тією автівкою.
— Я також перевірю номер машини,— каже він.
Я дякую та кладу слухавку.
Коли ми наближаємося до банку, я зважую всі «за» та «проти» того, щоби позбавитися хвоста — це було б легко зробити,— і вирішую його лишити. Хай побачать, як я заходжу до філії банку на Верхньому Вест-Сайді.
І що з того?
За п’ять хвилин заходжу до офісу, крізь скляні стіни якого видно перший поверх. Банк розташований у красивій старій будівлі на розі Бродвею та Сімдесят четвертої вулиці. Раніше вся ця будівля була банком — у часи, коли ці установи нагадували собори й викликали благоговіння. Натомість зараз вони радше схожі на вітрини сучасних магазинів, із шармом лобі мережевого мотелю. У цій же філії досі збереглися мармурові колони, люстри, дубові каси, гігантські круглі двері сейфа. Одна з небагатьох будівель, яку ще не перетворили на клуб або розкішний ресторан.
Менеджерку банку, як написано на її настільній табличці, звуть Джилл Ґерріті. Вона так туго зібрала волосся у хвіст, що я переймаюся, чи не потече з її голови кров. Джилл носить окуляри в роговій оправі, а комірець її білої блузки такий жорсткий, що ним можна виколоти око.
— Рада знайомству, містере Локвуд.
Ми багато співпрацюємо з цим банком. Джилл сподівається, що мій візит означає щось перспективне. Не хочеться її розчаровувати, але часу обмаль. Кажу, що мені потрібна послуга. Вона нахиляється, прагнучи догодити. Я запитую її про пограбування банку.
— Тут особливо нема чого розповідати,— каже Джилл.
— Був якийсь розбій? Зброя?
— О, ні, ні. Це було в неробочий час, вони ввірвалися о другій ночі.
Це мене дивує.
— Як так?
Джилл починає теребити обручку на пальці.
— Не хочу бути грубою...
— То не будьте.
Вона здригається через те, що я її перериваю. Перехоплюю її погляд.
— Розкажіть мені про пограбування.
Джилл вагається кілька секунд, але ми обидва розуміємо, до чого це призведе.
— До цього був причетний один із наших охоронців. Він не мав судимостей — ми все детально перевірили,— але чоловік його сестри був якось пов’язаний із мафією. Подробиць я справді не знаю.
— Скільки вони вкрали грошей?
— Дуже мало,— говорить Джилл, наче захищаючись.— Ви, напевно, знаєте, що більшість філій банків не тримають багато готівки на місцях. Якщо ви переймаєтеся через викрадену готівку, містере Локвуд, запевняю, жодного нашого клієнта це пограбування не зачепило в плані фінансових портфелів.
Я так і думав. Але не розумію, чому Рай Штраус переймався через пограбування. Можливо, параноя, його хвороблива уява, але мені здається, що за цим мало бути щось більше.
І чому місіс Ґерріті має такий вигляд, наче щось приховує?
— Фінансові портфелі,— повторюю я.
— Перепрошую?
— Ви сказали, що ваших клієнтів це не зачепило в плані фінансових портфелів.