— Боббі, це було вирішено, щойно ми його викрали. Або він, або ми.
Трей, звісно, має рацію. Ми не можемо дати вижити іншій стороні — це додає забагато невідомих у загальне рівняння. Я ніколи не повірю, що вони не прийдуть по мене знову. І Трей правильно думає — я теж це так не залишу.
Хтось має померти.
Ми їдемо мостом Джорджа Вашингтона. Водій пришвидшується на перетині трас 80 і 95.
Мені дуже хотілося б мати якийсь кращий план — не такий надривний, примітивний і огидний. Те, що він спрацює, дуже малоймовірно, але я на волосині від смерті.
Зараз або ніколи.
Я опускаю плечі — наче вже здався.
— Що ж, тоді я маю в дечому зізнатися,— кажу я.
Вони зовсім трохи розслабляються. Я не знаю, чи це хоч якось мені допоможе. Але на цьому етапі в мене є лише один варіант.
Якщо я кинуся на Боббі, мене застрелить Трей.
Якщо на Трея, він однаково мене застрелить.
Якщо я здивую їх і кинуся на водія, то в мене, можливо, буде шанс.
Раптом я видаю крик, від якого застигає кров у жилах. Через це моя голова розривається від болю.
Байдуже.
Брати, як я і очікував, сахаються назад, гадаючи, що я зараз кинуся на них.
Але мій план інший.
Я повертаюся до водія.
У мене такий собі план — сирий, непродуманий, поганий. Я так чи інакше отримаю ще більше болю. Звісно, можна було б згадати метафору з розбитими яйцями, але який у цьому сенс?
Трей досі тримає пістолет, той нікуди не зник за помахом чарівної палички. Так, викрадач наляканий, але швидко приходить до тями й натискає на курок.
Моя єдина надія, що він не вцілить через те, що я різко рухаюся.
Так і стається. Майже.
Куля влучає мені в лопатку.
Я не зупиняюся. Мене штовхає вперед єдиний шанс. У моїй правій манжеті є крихітне лезо — Боббі не помітив його, коли мене обшукував. Ніхто не помічає. Зараз воно вистрілює та потрапляє в мою долоню. Лезо в правій руці, і поки водій жене сто п’ятнадцять кілометрів за годину — так, я встигаю помітити мерехтливі цифри перед кермом,— я розпанахую йому горло, практично відрізавши голову.
Фургон сильно хитає вбік. З артерії бризкає кров, заляпуючи лобове скло. Я відчуваю, як теплий вміст його шиї — тканини, хрящі, купа крові — витікає на мою руку. Ліву я просуваю під його ремінь безпеки — можливо, це допоможе мені підготуватися до майбутнього зіткнення.
Я знову чую постріл.
Ця куля лише зачепила моє плече, перш ніж розбити лобове скло. Я хапаю кермо та вивертаю його. Фургон різко злітає з дороги й перекидається на два колеса.
Я заплющую очі та тримаюся, доки фургон перевертається раз, другий, а потім із силою врізається в стовп.
Після цього я занурююся в цілковиту темряву.
Розділ 20
Усі супергерої мають історію становлення. Як і всі люди, якщо подумати. От вам скорочена версія моєї.
Я виріс у привілеях. Про це вам уже відомо. Ви, можливо, переконані, що кожну людину оцінюють за її зовнішнім виглядом. Це не зовсім революційне спостереження, і ні, я не порівнюю й не кажу, що мені було гірше, ніж іншим. — Це те, що ми називаємо «фальшива рівність». Але річ у тім, що багато людей починають ненавидіти мене з першого погляду. Вони бачать густе світле волосся, рум’яний колір обличчя, порцелянові риси, моє гордовите спокійне обличчя — і їм невідворотно тхне сморід старих грошей, який іде від мене невпинними хвилями, тож вони думають, що я самовдоволений сноб із купою привілеїв, лінивий, осудливий і незаслужено багатий нероба, який народився не лише зі срібною ложкою в роті, але й зі срібним сервізом на сорок вісім предметів і титановими ножами для стейків.
Я це розумію. Я теж іноді відчуваю подібне щодо людей з мого соціально-економічного оточення.
Ви бачите мене й думаєте, що я дивлюся на вас зверхньо. Ви відчуваєте до мене образу й заздрість. Усі ваші власні невдачі як реальні, так і уявні, піднімаються й спрямовуються проти мене.
Що ще гірше, я здаюся м’якою, легкою, розпещеною мішенню.
Сучасні підлітки могли б охрестити моє обличчя таким, що «заслуговує на удар».
Усе перелічене невідворотно призводило до неприємних інцидентів у моєму дитинстві. Стисло розповім про один із них. Коли мені було десять років, під час відвідин філадельфійського зоопарку я, одягнений у синій піджак зі шкільним гербом на нагрудній кишені, відійшов від своїх забезпечених однокласників. Школярі з «внутрішнього міста»6 — так, ви можете прочитати це як завгодно — оточили мене, глузували, а потім відлупцювали. Я опинився в лікарні, ненадовго впав у кому, і в несподівано цікавому життєвому циклі ледь не втратив тієї самої нирки, по якій нещодавно вгатив Боббі Лайонс.