Фізичний біль від побиття був сильним. Та набагато гіршим був сором, який відчував десятирічний хлопчик від того, що відчував себе приниженим, безпорадним і наляканим.
Коротко кажучи, я хотів більше ніколи не переживати такого.
Тож переді мною постав вибір. Я мав змогу, як закликав мене батько, «лишатися серед своїх» — сховатися за кованими воротами й доглянутими живоплотами. Або міг щось із цим зробити.
Решту ви вже знаєте. Принаймні вам так здається. Люди, як зазначила Седі, складні істоти. У мене були гроші, мотивація, травма в минулому, уроджені навички, схильність і, можливо, якщо бути чесним із собою, якийсь гвинтик (чи примітивний механізм виживання?), що дозволяє мені не лише процвітати, але й отримувати певне задоволення від актів насильства.
Візьміть усі ці складові, подрібніть їх у блендері — і вуаля. І ось я тут.
У лікарняному ліжку. Без свідомості.
Не знаю, скільки я вже пролежав. Не знаю, чи це мені привиділося, але, можливо, я розплющував очі й бачив Майрона біля ліжка. Я робив так само, коли ми зішкребли його з асфальту після катувань нашої влади. Також я інколи чую голоси — батька, моєї біологічної доньки, покійної матері,— але оскільки я знаю, що принаймні один із них не може бути реальним, можливо, інші теж почулися.
Але я живий.
Згідно зі своїм «планом» — я використовую це слово в найширшому сенсі,— перед аварією мені вдалося достатньо закріпити тіло ременем безпеки водія. Тому під час зіткнення я був пристебнутий. Що сталося з братами Тедді, я не знаю. Також не уявляю, які висновки зробили правоохоронці. Не знаю, скільки минуло годин чи днів з моменту аварії.
Коли я починаю випливати на поверхню усвідомлення, то дозволяю розуму трохи міркувати. Частина цієї справи склалася докупи, принаймні я так відчуваю. Важко сказати напевне. Більшість часу я непритомний, якщо можна так назвати цю прірву, і через це багато моїх здогадів — про підставні компанії, пограбування банку чи вбивство Рая Штрауса — здаються правильними зараз, але можуть, як і багато снів, перетворитися на цілковиту нісенітницю, коли я повністю прийду до тями.
Досягаю стадії, коли відчуваю себе свідомо, але поки вагаюся. Не знаю, з якої причини.
Частково це тому, що я виснажений, настільки втомлений, що в моєму теперішньому стані навіть розплющити очі здається надто важким завданням. Я почуваюся так, ніби прикутий ременями в одному зі снів, де ти біжиш глибоким снігом і тому рухаєшся надто повільно. Я намагаюся слухати та збирати інформацію, але голоси нерозбірливі, приглушені, як у батьків Чарлі Брауна7 чи ніби звук лунає з-за шторки для душу.
Коли я нарешті розплющую очі, біля мого ліжка сидить не Майрон чи хтось із родини. Це Седі Фішер. Вона нахиляється до мене так близько, що я відчуваю аромат її бузкового шампуню, і шепоче:
— Ні слова поліції, поки ми не поговоримо.
Тоді вона гукає: «Здається, він прокинувся!»,— і відходить. З’являються медики — лікарі та медсестри, як я припускаю. Мені вимірюють життєво важливі показники й дають шматочки льоду, щоби втамувати спрагу. Це триває хвилину-дві, але я можу відповісти на їхні прості медичні запитання. Мені кажуть, що в мене травма голови, що куля не зачепила життєво важливих органів, що зі мною все буде добре. Згодом вони запитують мене, чи маю я якісь запитання. Я перехоплюю погляд Седі. Вона ледь помітно хитає головою. Я також хитаю головою.
Приблизно за годину — мені важко вимірювати час — мене переводять у напівсидяче положення. Седі наполегливо просить усіх вийти з палати. Персонал неохоче підкоряється. Коли вони йдуть, Седі дістає із сумочки маленьку колонку, вовтузиться з телефоном і вмикає музику.
— На випадок, якщо хтось підслуховує,— каже вона мені, підходячи ближче.
— Скільки я вже в лікарні?
— Чотири дні,— Седі ставить стілець біля ліжка.— Розказуй, що сталося. Усе в подробицях.
Я розповідаю, хоча від знеболювальних у голові стоїть туман. Вона слухає не перебиваючи. Прошу льоду — вона кладе мені до рота кілька кубиків.
Коли я завершую розповідь, Седі каже:
— Водій, як ти знаєш, мертвий. Один із нападників, Роберт Лайонс,— теж. Він вилетів крізь лобове скло під час зіткнення. Інший брат, Трей, має переломи. Оскільки на нього нічого не було, щоби затримати, він поїхав додому на захід Пенсильванії — «на відновлення».
— А що Трей сказав?
— Містер Лайонс вирішив наразі не говорити з владою.
— А що думає поліція?
— Не кажуть ні про що, крім наявності доказів, що горло водієві перерізав саме ти. Криміналісти дослідили фактори — твоя поза за трупом, положення леза у твоєму рукаві, кров у тебе на руках тощо. Цього, можливо, недостатньо, щоби довести в суді, але копи здогадалися, що сталося саме так.