— Ти сказала їм, що брати тобі погрожували? — питаю її.
— Ще ні. Я завжди можу це зробити. Якщо я скажу зараз, поліція бажатиме знати, чому вони мені погрожували. Розумієш?
Так, розумію.
— Копи вже з’ясовують зв’язок між інцидентом із Тедді Лайонсом в Індіані та подіями у фургоні. І заради тебе, мого клієнта, я не хочу їм допомагати.
Логічно.
— Є якісь поради? — питаю Седі.
— Поліція тут. Вони хочуть отримати свідчення. Я вважаю, що тобі не варто щось розповідати.
— Я вже забув, що сталося,— кажу їй.— Травма голови, розумієте.
— І ти занадто слабкий, щоби давати свідчення,— додає Седі.
— Точно, але я таки хочу виписатися якомога швидше й поїхати додому — там одужувати краще.
— Я спробую це організувати.
Седі встає.
— Ми тримаємо це в таємниці, Віне. Жодних газет.
— Дякую.
— Деякі люди теж прагнули бути біля ліжка, але я порадила їм цього не робити — хотіла поговорити з тобою першою. Вони мене зрозуміли.
Я киваю. Не питаю, хто саме,— байдуже.
— Дякую тобі. Тепер забери мене звідси.
———
Але не все так просто.
За два дні мене перевели з відділення інтенсивної терапії до приватної палати. Саме там, о третій годині ночі, коли блаженно балансую між морфіновою загальмованістю й повним сном, я більше відчуваю, ніж чую, як відчиняються двері.
Звичайно, це не рідкість. Якщо ви колись тривалий час перебували в медичному закладі, то знаєте, що прийти перевірити ваш стан можуть у найнезвичніші години ночі, ніби спеціально заважають вам заснути по-справжньому. Можливо, якщо знову використати аналогію із супергероєм, мої відчуття загострилися, наче в Людини-Павука, і я звідкись знаю, що мій нічний гість не є медсестрою, лікарем чи охоронцем.
Я лежу дуже тихо. У мене немає зброї — і це надто нерозумно. Також я не маю звичних рефлексів, сили й часу. Я трохи розплющую очі, але через наркотики та пізню годину видимість така, наче дивлюся крізь марлю.
Проте я бачу якийсь рух.
Я міг би розплющити очі ширше, але не хочу, щоби гість знав, що я не сплю.
Я таки розгледів чоловіка. Першою думкою було, що це Трей Лайонс, і вона змусила мій пульс прискоритися.
Але тепер я бачу, що цей чоловік занадто великий. Він стоїть у дверях. Відчуваю на собі його погляд. Обмірковую свій наступний крок.
Кнопка виклику персоналу.
Звісно, вона є в кожній палаті, але я не дуже вмію просити про допомогу, тому не слухав, коли медсестра пояснювала, як здійснити виклик. Хіба вона не обмотала дріт навколо перила ліжка? Так. Ліворуч чи праворуч від мене?
Ліворуч.
Я намагаюсь непомітно посунути руку під ковдрою до кнопки виклику.
Чую чоловічий голос.
— Не роби цього, Віне.
Прикидатися сплячим уже немає сенсу. Повністю розплющую очі. Мій зір досі затуманений, світло слабке, але я бачу біля дверей здорованя — він просто велетень, як тепер видно. Розрізняю довгу бороду та якусь шапку на голові. Інший чоловік — зачесане назад сиве волосся, дорогий костюм — заходить до палати. Це він сказав не натискати кнопки виклику персоналу. Сивий киває здорованеві — той виходить і зачиняє за собою двері. Чоловік бере стілець і сідає біля мого ліжка.
— Знаєш, хто я? — питає він.
— Зубна фея?
Не найдотепніша відповідь, але Сивий усміхається.
— Мене звуть Лео Станч.
Я так і думав.
— За тобою стежили мої люди.
— Я знаю.
— Ти швидко виявив хвіст.
— Дилетантський підхід,— відповідаю я.— Майже образливо.
— Перепрошую,— відповідає Станч.— Яке тобі діло до Рая Штрауса?
— У нього була моя картина.
— Так, ми чули. Щось іще?
— Це все.
— І всі твої винюхування — це лише через викрадення картини?
— Це лише через викрадення картини,— повторюю я.— І ще: ти що, справді сказав слово «винюхування»?
Лео усміхається й нахиляється до мене ближче.
— Ми всі знаємо, яка в тебе репутація,— шепоче він.
— Розкажи й мені.
— Люди описують тебе як безумного, небезпечного психопата.
— І що, жодного слова про мою природну красу й надприродну харизму?
Я розумію, що мої слабкі гумористичні потуги видаються недоречними. Якщо ви вважаєте, що ці рядки заслуговують на сміх, то це ви ще не чули Майрона. Але вони слугують певній меті. Страху показувати не можна. Ніколи. Я старанно формував свою репутацію, щоби здаватися трохи божевільним. Це навмисно. Жартуючи в такі моменти, ви сигналізуєте опонентам, що вас складно залякати.
Станч підсуває стілець ще ближче.
— Ти шукаєш Арло Шугармена, чи не так?
Я не відповідаю, натомість питаю:
— Це ти вбив Рая Штрауса?