— А що ти хочеш знати?
— Відповіді.
— Які саме?
— Хто викрав картини, хто вбив твого батька, хто вбив Рая Штрауса. Хто завдав шкоди тобі й іншим дівчатам.
— Чому?
Цікаве запитання. Першим на думку спадає ПТ і те, що він сорок п’ять років картається за смерть напарника.
— Я пообіцяв другові.
На обличчі Патриції з’являється скепсис. Важко її за це винуватити. Мені й самому ці слова здаються порожніми. Пробую знову.
— Це кривда, яку необхідно виправити,— кажу я.
— Гадаєш, відповіді в цьому допоможуть?
— У чому?
— Виправленні кривди.
Справедливо.
— От і дізнаємося, згодна?
Патриція закладає пасмо волосся за вухо й підходить до мене.
— Показуй, що в тебе тут.
———
Мабуть, я маю попередити Патрицію, що їй не сподобається те, що я хочу сказати.
Але не буду.
Краще отримати її раптову реакцію, без фільтрів. Тому я одразу переходжу до суті.
— Твого батька зарахували до Гаверфордського коледжу у вересні 1971 року, це була його альма-матер.
Вона вигинає брову.
— Серйозно?
— Що?
— Ти кажеш «альма-матер» у простій розмові?
Я всміхаюся.
— Мої найщиріші вибачення. Ти знала, що твій батько спочатку навчався в Гаверфорді?
— Так. І твій, і наш дід, і прадід, усі в нашій родині. І що? Мій батько не хотів там навчатися, але в нього не було особливого вибору. Тому він і перевівся.
— Ні.
— Що «ні»?
— Він не тому перевівся.
Я показую звіт про порушення кодексу честі, а також супровідний лист, підписаний дисциплінарною комісією деканату.
— Вони датовані 16 січня 1972 року — тоді у твого батька починався другий семестр першого року навчання.
Ми сидимо за столом посеред кімнати. Сумочка Патриції на підлозі, вона простягає руку й дістає окуляри для читання. Я чекаю, поки вона перегляне звіт.
— Тут усе доволі розпливчасто,— урешті-решт каже вона.
— Це навмисно. Імовірно, твій батько робив неприйнятні світлини неповнолітньої доньки професора біології Ґері Робертса,— я даю їй анульований чек.— 22 січня професор поклав гроші з цього чека, виданого однією з наших підставних компаній, на свій рахунок у банку.
Патриція дивиться суму.
— Десять тисяч?
Я мовчу.
— Досить дешево.
— Це було на початку сімдесятих.
— Однаково.
— І я не впевнений, що в нього був вибір. Скандали, подібні до цього, ніколи не випливали на поверхню. А якби це і сталося б, то професор Робертс, напевно, був переконаний, що його молоду доньку звинуватять і зроблять їй ще гірше.
Патриція перечитує листа.
— У тебе є її фото?
— Доньки?
— Так.
— Нема. Навіщо?
— Татові подобалися молоді жінки. Навіть дівчата.
— Так.
— Але є різниця між фізично зрілою п’ятнадцятирічною і, скажімо, семирічною.
Я мовчу. Патриція не поставила мені жодного питання, тому я не бачу причин щось казати.
— Я до того,— продовжує вона,— перепрошую, якщо це звучатиме, ніби я проти руху «Me Too»8, і я не захищаю його, але ти бачив світлини моєї мами на їхньому весіллі?
— Так.
— Вона... моя мама вже мала дорослі форми.
Я чекаю.
— Вона вже була сформована, чи не так? Я просто кажу, що не думаю, ніби мій батько мав педофільські нахили або щось таке.
— Ти більше за ефебофілію? — питаю я.
— Не впевнена, що знаю це слово.
— Потяг до осіб середнього та пізнього підліткового віку.
— Можливо.
— Патриціє?
— Що?
— Не будемо загрузати у визначеннях. Це лише ще більше все заплутає. Він мертвий. Я не бачу причин для його покарання зараз.
Вона киває, відхиляється на спинку стільця й глибоко зітхає.
— Продовжуй.
Я дивлюся на свої нотатки.
— Протягом наступних місяців про нього було мало згадок у щоденниках, які я знайшов, але мій дідусь зберігав усі картки з результатами гри в гольф.
— Ти жартуєш.
— Ні.
— Зберігав картки з результатами?
— Саме так.
— Припускаю, ім’я мого батька є на деяких?
— Так. Він доволі багато грав у квітні — з моїм батьком, нашим дідом, іншими родичами. Я певен, що він і з друзями грав, але, звісно, цих карток у мене нема.
— Яка в нього була фора?
— Перепрошую?
— Я намагаюся розрядити обстановку, Віне. Що це доводить?
— Що він був у Філадельфії все літо, принаймні грав тут у гольф. Далі, згідно з календарем, один із Локвудів відвіз Олдріча до Ліптон-голлу, його резиденції на Вашингтон-сквер. Це було 3 вересня 1972 року.
— І він пішов до Нью-Йоркського університету.
— Так.
— А далі що?
— Загалом схоже на те, що певний час усе було спокійно. Я ще маю уважніше переглянути документи, але зараз можу сказати, що нічого помітного не траплялося до переїзду твого батька до Сан-Паулу 14 квітня 1973 року.