Выбрать главу

— А що ти хочеш знати?

— Відповіді.

— Які саме?

— Хто викрав картини, хто вбив твого батька, хто вбив Рая Штрауса. Хто завдав шкоди тобі й іншим дівчатам.

— Чому?

Цікаве запитання. Першим на думку спадає ПТ і те, що він сорок п’ять років картається за смерть напарника.

— Я пообіцяв другові.

На обличчі Патриції з’являється скепсис. Важко її за це винуватити. Мені й самому ці слова здаються порожніми. Пробую знову.

— Це кривда, яку необхідно виправити,— кажу я.

— Гадаєш, відповіді в цьому допоможуть?

— У чому?

— Виправленні кривди.

Справедливо.

— От і дізнаємося, згодна?

Патриція закладає пасмо волосся за вухо й підходить до мене.

— Показуй, що в тебе тут.

———

 Мабуть, я маю попередити Патрицію, що їй не сподобається те, що я хочу сказати.

Але не буду.

Краще отримати її раптову реакцію, без фільтрів. Тому я одразу переходжу до суті.

— Твого батька зарахували до Гаверфордського коледжу у вересні 1971 року, це була його альма-матер.

Вона вигинає брову.

— Серйозно?

— Що?

— Ти кажеш «альма-матер» у простій розмові?

Я всміхаюся.

— Мої найщиріші вибачення. Ти знала, що твій батько спочатку навчався в Гаверфорді?

— Так. І твій, і наш дід, і прадід, усі в нашій родині. І що? Мій батько не хотів там навчатися, але в нього не було особливого вибору. Тому він і перевівся.

— Ні.

— Що «ні»?

— Він не тому перевівся.

Я показую звіт про порушення кодексу честі, а також супровідний лист, підписаний дисциплінарною комісією деканату.

— Вони датовані 16 січня 1972 року — тоді у твого батька починався другий семестр першого року навчання.

Ми сидимо за столом посеред кімнати. Сумочка Патриції на підлозі, вона простягає руку й дістає окуляри для читання. Я чекаю, поки вона перегляне звіт.

— Тут усе доволі розпливчасто,— урешті-решт каже вона.

— Це навмисно. Імовірно, твій батько робив неприйнятні світлини неповнолітньої доньки професора біології Ґері Робертса,— я даю їй анульований чек.— 22 січня професор поклав гроші з цього чека, виданого однією з наших підставних компаній, на свій рахунок у банку.

Патриція дивиться суму.

— Десять тисяч?

Я мовчу.

— Досить дешево.

— Це було на початку сімдесятих.

— Однаково.

— І я не впевнений, що в нього був вибір. Скандали, подібні до цього, ніколи не випливали на поверхню. А якби це і сталося б, то професор Робертс, напевно, був переконаний, що його молоду доньку звинуватять і зроблять їй ще гірше.

Патриція перечитує листа.

— У тебе є її фото?

— Доньки?

— Так.

— Нема. Навіщо?

— Татові подобалися молоді жінки. Навіть дівчата.

— Так.

— Але є різниця між фізично зрілою п’ятнадцятирічною і, скажімо, семирічною.

Я мовчу. Патриція не поставила мені жодного питання, тому я не бачу причин щось казати.

— Я до того,— продовжує вона,— перепрошую, якщо це звучатиме, ніби я проти руху «Me Too»8, і я не захищаю його, але ти бачив світлини моєї мами на їхньому весіллі?

— Так.

— Вона... моя мама вже мала дорослі форми.

Я чекаю.

— Вона вже була сформована, чи не так? Я просто кажу, що не думаю, ніби мій батько мав педофільські нахили або щось таке.

— Ти більше за ефебофілію? — питаю я.

— Не впевнена, що знаю це слово.

— Потяг до осіб середнього та пізнього підліткового віку.

— Можливо.

— Патриціє?

— Що?

— Не будемо загрузати у визначеннях. Це лише ще більше все заплутає. Він мертвий. Я не бачу причин для його покарання зараз.

Вона киває, відхиляється на спинку стільця й глибоко зітхає.

— Продовжуй.

Я дивлюся на свої нотатки.

— Протягом наступних місяців про нього було мало згадок у щоденниках, які я знайшов, але мій дідусь зберігав усі картки з результатами гри в гольф.

— Ти жартуєш.

— Ні.

— Зберігав картки з результатами?

— Саме так.

— Припускаю, ім’я мого батька є на деяких?

— Так. Він доволі багато грав у квітні — з моїм батьком, нашим дідом, іншими родичами. Я певен, що він і з друзями грав, але, звісно, цих карток у мене нема.

— Яка в нього була фора?

— Перепрошую?

— Я намагаюся розрядити обстановку, Віне. Що це доводить?

— Що він був у Філадельфії все літо, принаймні грав тут у гольф. Далі, згідно з календарем, один із Локвудів відвіз Олдріча до Ліптон-голлу, його резиденції на Вашингтон-сквер. Це було 3 вересня 1972 року.

— І він пішов до Нью-Йоркського університету.

— Так.

— А далі що?

— Загалом схоже на те, що певний час усе було спокійно. Я ще маю уважніше переглянути документи, але зараз можу сказати, що нічого помітного не траплялося до переїзду твого батька до Сан-Паулу 14 квітня 1973 року.