Жодну з картин, викрадених під час цих двох пограбувань, не було знайдено.
Аж до сьогодні.
— Маєте що сказати? — питає Янг.
Я повісив у дідусевому кабінеті дві порожні рами — як данину пам’яті викраденим шедеврам й обіцянку, що колись їх буде повернуто.
Тепер цю обіцянку, здається, було виконано принаймні наполовину.
— А Пікассо?
— Жодних ознак, але, як бачите, тут ще купу всього треба розгребти,— відповідає Янг.
Пікассо набагато більший — понад півтора метра заввишки й метр двадцять завширшки. Якби картина була тут, то її вже давно знайшли б.
— Чи є ще якісь думки?
Я жестом показую на стіну й запитую:
— Коли я можу забрати її додому?
— Треба почекати, ви ж знаєте, якою є процедура.
— Я знаю відомого арткуратора й реставратора в Нью-Йоркському університеті, його звуть П’єр-Еммануель Кло. Я хотів би, щоби він перевірив картину.
— У нас для цього вже є люди.
— Ні, спецагентко, немає. Ви фактично самі сказали, що запросили випадкову людину з Метрополітен цього ранку...
— Вона навряд випадкова...
— Я не так багато прошу,— продовжую я.— Моя людина знає, як ідентифікувати, поводитися і, якщо потрібно, реставрувати шедевр такого рівня. Таких людей лише кілька на планеті.
— Ми подивимося,— каже Янг, намагаючись перевести тему.— То що ще думаєте?
— Жертву задушили чи перерізали горло?
Спецагенти перезираються. Потім Лопез прокашлюється й питає:
— А як ви?..
— Простирадло закриває його шию. На фото, яке ви показали. Я припускаю, що це зробили, аби прикрити травму.
— Не будемо в це заглиблюватися,— каже Янг.
— У вас є час смерті?
— І про це теж не будемо.
Коротше: я — підозрюваний.
Я гадки не маю, з якої причини. Звісно, якби я вчинив убивство, то забрав би картину. Або ні. Можливо, я зметикував би, що варто вбити чоловіка й залишити полотно — аби його знайшли й повернули моїй родині.
— Можливо, у вас є ще якісь думки, що могли б нам допомогти? — знову запитує мене Янг.
Я не переймаюся найочевиднішою теорією: відлюдник був крадієм мистецтва. Він ліквідував усе, що вкрав, використав гроші, аби приховати свою особу, створив анонімку підставну компанію, придбав квартиру. З якоїсь причини — найімовірніше, бо він її дуже любив або тому що таку картину одразу помітили б, якби вона десь засвітилася,— він залишив Вермера собі.
— То ви тут ніколи не бували? — питає Янг.
Вона говорить надто розслабленим тоном.
— Містере Локвуд?
Цікаво. Вони явно впевнені, що мають докази мого перебування в цій башті. Але я тут ніколи не був. Також зрозуміло, що вони зробили нетиповий крок — привезли мене на місце вбивства, щоб я швидше розколовся. Якби вони дотримувалися стандартного протоколу розслідування вбивства й повезли мене на допит, то я закрився б і захищався. І привів би адвоката з кримінальних справ.
Та що ж у них таке на мене є?
— Від імені всієї моєї родини дякую, що Вермера знайшли. Я сподіваюся, що це призведе й до швидкого віднайдення Пікассо. Я вже готовий повернутися до свого офісу.
Янг і Лопезу це не подобається. Вона дивиться на нього й киває. Лопез вислизає в іншу кімнату.
— Секунду,— звертається Янг до мене й витягує зі своєї теки інше фото.
Світлина, яку вона показує, знову мене спантеличує.
— Чи впізнаєте це, містере Локвуд?
— Можна просто Він,— кидаю я, щоби виграти час.
— Чи впізнаєте, Віне?
— Ви ж знаєте, що так.
— Це ваш фамільний герб, чи не так?
— Так, це він.
— Очевидно, ми дуже довго будемо обшукувати квартиру жертви,— каже Янг.
— Так ви й казали.
— Але ми знайшли одну річ у шафі його спальні,— усміхається Янг, і я помічаю, що в неї мила усмішка.— Лише одну.
Я чекаю.
Лопез повертається до нас. За ним криміналіст несе валізу зі шкіри алігатора з полірованою металевою фурнітурою. Я впізнаю цю річ, але не можу повірити, що це вона. Це не має жодного сенсу.
— Чи впізнаєте цю валізу? — питає Янг.
— А мав би?
Звісно, я впізнав. Багато років тому моя тітка Плам зробила такі валізи всім чоловікам у родині. На кожній є герб родини та ініціали власника. Коли вона його подарувала — а мені тоді було чотирнадцять років,— я дуже сильно намагався не кривитися. Я люблю дорогі й розкішні речі, але проти вульгарних і марнотратних.
— На цій валізі ваші ініціали.
Криміналіст нахиляє валізу, і я бачу безглузду монограму в бароковому стилі: «ВГЛ-III».