Я обмірковую почуте. Патриція має рацію. Те, що я знайду, здатне завдати шкоди імені Локвудів і, якщо конкретніше, доброчесній діяльності Патриції.
— Віне?
— Краще буде, якщо правду розкопаємо саме ми,— кажу я їй.
— Чому?
— Бо якщо там щось жахливе, то ми завжди матимемо змогу приховати все знову.
Розділ 23
Кабір вистрибує з гелікоптера, притримуючи однією рукою тюрбан, щоби його не здуло з голови. На ньому шовкова чорна сорочка, зелений пуховий жилет, потерті сині джинси та яскраво-білі кеди в стилі ретро. Я озираюся й бачу у вікні будинку батька, який передбачувано супиться, побачивши чужинця.
Я махаю Кабірові й проводжу його винним льохом до бабусиного кабінету. Оглянувши приміщення, він киває й каже:
— Офігенно.
— Згоден.
Коли ЗМІ нарешті дізналися, що жертвою вбивства, яку знайшли поряд із викраденим Вермером, був Рай Штраус, то вся історія, як ви вже зрозуміли, набула неймовірних масштабів. Раніше ці заголовки трималися б на всіх шпальтах днями, тижнями, навіть місяцями. Але не тепер. Зараз наша увага перемикається, наче в дитини, якій запропонували нову іграшку. Ми інтенсивно граємося з чимось день, можливо, два — а потім нам стає нудно, ми бачимо нову «іграшку», закидаємо стару під ліжко й забуваємо про неї назавжди.
Більшу частину медійного шаленства, пов’язаного з Раєм Штраусом, я провів у лікарні. Зрештою, кожна новина, і я не втомлюся від метафор,— це багаття, і якщо не підкидати в нього нові поліна, воно згасає. Поки що не було нічого нового. Викрадена картина, шістка із Джейн-стріт, убивство — усе це дуже смачно навіть окремо, а разом узагалі утворює п’янке вариво. Але минуло вже одинадцять днів.
У газетах поки не знають про валізу з моїми ініціалами, знайдену на місці вбивства, чи зв’язок цієї справи з моєю двоюрідною сестрою та Хижою жаху. Я думаю, це добре. Так мені легше вести розслідування.
Кабір дбайливо розкладає теки з документами на старому бабусиному столі. Спільне бачення — це ключ до злагодженої роботи з чудовим асистентом. Кабір розуміє, що я візуал — і люблю факти й докази, викладені в схемах. Усі теки однакового розміру (юридичні, приблизно 23 х 35 сантиметрів) й кольору (яскраво-жовті). Кожну підписано його охайним почерком.
— Шістка із Джейн-стріт,— каже Кабір.
Шість тек акуратно викладено в ряд. Читаю підписи зліва направо: «Лейк Девіс», «Едді Паркер», «Біллі Рован», «Рай Штраус», «Арло Шугармен», «Лайонел Андервуд». За прізвищами в алфавітному порядку.9 Одразу відповім на запитання, що висить у повітрі,— у мене немає обсесивно-компульсивного розладу, але це як зі шкалою Кінсі10: я вважаю, що ми всі маємо ширший спектр, ніж бажаємо визнавати.
— Можу починати? — питає Кабір.
— Будь ласка.
— Ми знаємо про долю Лейк Девіс і Рая Штрауса,— говорить мій асистент, відсуваючи дві теки й лишаючи чотири.— Тому дозвольте розповісти про решту.
Я чекаю.
— Еді Паркер. Її мати досі жива, мешкає в Баскін-Рідж у Нью-Джерсі. Стверджує, що жодного разу не бачила своєї доньки з тієї ночі. Вона відмовилася давати коментарі пресі, але з вами готова поговорити.
— Чому зі мною?
— Я сказав, що картина, яку знайшли в Рая Штрауса, належить вам. А також трохи натякнув, що ви знаєте про місцезнаходження шістки із Джейн-стріт більше, ніж вона думає.
— Ай-яй-яй, Кабіре.
— Так, ви погано на мене впливаєте, шефе. Перейдімо до Біллі Рована?
Я киваю.
— Схоже, що в Біллі та Еді все було доволі серйозно — серйозніше, ніж думали люди. Батько Біллі Рована ще живий, а мати померла дванадцять років тому. Але ось що цікаво: десять років тому батько Біллі вийшов на пенсію та переїхав із Голіока в Массачусетсі до пансіонату літніх людей у Бернардсвіллі, Нью-Джерсі.
Я так і думав.
— А Бернардсвілль розташований поряд із Баскін-Брідж?
— Так.
— Тобто місіс Паркер і містер Роман тепер живуть за кілька кілометрів одне від одного.
— Якщо точно, то за один кілометр дев’ятсот метрів.
— Це не може бути збігом.
— Я теж так гадаю,— говорить Кабір.— Думаєте, у них там шури-мури?
— Шури-мури?
— Ну, брудні справи, притуляння, секс, гра геніт...
— Так,— перебиваю я його,— дякую за розширений синонімічний ряд.
— Звичайно, їм обом має бути близько дев’яноста,— Кабір робить таке обличчя, наче вдихнув якусь гидоту, але швидко опановує себе.— Так чи інакше, я не додзвонився до Вільяма Рована — так його звати,— але місіс Паркер сказала, що вона та батько Біллі готові зустрітися з вами в пансіонаті для літніх людей о першій дня, якщо ви хочете.
— Хочу. Ще щось?
— Щодо Паркер і Рована — усе.
Кабір відкладає ці теки у стос до Штрауса й Девіс. Лишається дві.