Ми з Кабіром узгоджуємо графік. Завтра я вирушу до матері Еді Паркер і батька Біллі Рована в пансіонат для літніх людей на зустріч о першій дня. Туди краще їхати — це лише півтори години. А потім, якщо я вирішу, що це допоможе, візьму приватний літак у сусідньому аеропорту Моррістауну й полечу до Рочестеру, щоби зустрітися з Еленою Рендольф. Кабір візьме на себе всі організаційні питання.
— Стосовно місіс Рендольф, ти знаєш, що робити,— кажу я йому.
— Зрозумів,— Кабір підводиться зі стільця.
— Залишишся на вечерю?
— Ні. У мене гаряче побачення.
— Наскільки гаряче?
— Вона мені подобається, шефе.
— Можеш узяти гелікоптер на вечір,— кажу йому.
— Га?
— Бери гелікоптер. Повези її в пляжний клуб на Фішерс-Айленд. Можу організувати столик на березі океану.
Кабір не відповідає, натомість жестом показує на теки на столі.
— Вам залишити?
— Так.
— Дякую за щедру пропозицію, шефе. Але я, мабуть, відмовлюся.
Трошки чекаю й питаю:
— Можу я дізнатися причину?
— Якщо я влаштую на четвертому побаченні щось таке грандіозне, то що тоді робитиму на п’ятому? — відповідає Кабір, знизуючи плечима.
— Мудро.
У мене вібрує телефон. Коли я бачу, що телефонує Анжеліка Ваят, мене охоплює страх, і я із запаморочливою швидкістю натискаю зелену кнопку. Ще до того як встигаю сказати звичне «Розказуй», Анжеліка говорить:
— Ема в порядку.
Дивовижно, наскільки гарно вона мене знає, особливо беручи до уваги те, наскільки погано ми знайомі. І так, це та сама Анжеліка Ваят. Так, кінозірка.
— Що сталося?
— Ема питала про тебе.
Ема навчається в старшій школі, а ще вона — моя біологічна донька.
— Ми приїхали до лікарні, щоби ви з нею побачилися,— говорить Анжеліка.
Це мені не подобається.
— Не треба було.
Я дивлюся на Кабіра, але продовжую розмовляти з матір’ю Еми.
— Як вона взагалі дізналася, що я?..
— Ти мав поснідати з нею того ранку,— говорить Анжеліка.
— А, точно.
— Вона хвилюється, Віне.
Я мовчу. Мені це не подобається.
— Коли Ема може з тобою побачитися? — питає вона.
— Завтра влаштовує?
— У тебе? Вечеря?
— Так.
— Я її привезу.
— Приходь теж, якщо хочеш.
— Ми так не робимо, Віне.
Анжеліка, безперечно, має рацію. Ми узгоджуємо час, я кладу слухавку й знову дивлюся на Кабіра.
— Ема телефонувала й питала про вас, а я знаю, що ви не хотіли б, аби я їй збрехав,— відказує він.
Я суплюся, оскільки Кабір має рацію, і мені це не подобається.
— Як багато вона знає?
— Тільки те, що ви потрапили до лікарні. Я сказав Емі, що ви одужуєте, але вона мені не повірила. Хотіла бути з вами в палаті.
Не знаю, як на це реагувати. Від усього, що стосується Еми, я часто ніяковію та не знаю, що робити. Через подібні нові стосунки, якщо це можна так називати, я часто стаю хитким і неврівноваженим.
До речі.
— Трей Лайонс.
— Що? — питає Кабір.
— Седі сказала, що він поїхав додому видужувати від травм.
— Так, на захід Пенсильванії, на якесь ранчо.
— За ним необхідно цілодобово стежити.
— Зрозумів.
— Два чоловіки. Я хочу постійно знати, де Трей. Також перевір його минуле.
Трохи згодом, коли Кабір повернувся до Нью-Йорку на своє гаряче, хоча й серйозне побачення, я йду на тренувальне зелене поле для гольфу — попрацювати над своїм ударом та очистити голову. Помічаю, що схилом до мене наближається Патриція. Вона прямує з опущеними плечима й похмурим обличчям, і не треба бути експертом з мови жестів, аби зрозуміти, що з нею щось не так.
Я швидко це розумію, тож одразу запитую:
— Щось не так?
— Ти дозволяєш мені бути боягузливим сциклом,— говорить Патриція.
— Це надмір.
— Що?
— Сцикло — це за визначенням боягузливе. Кажи або сцикло, або боягузка. Але боягузливе сцикло — це надмір.
Вона схрещує руки на грудях.
— Ти серйозно?
Думаю сказати їй, щоби любила мене за всі мої недоліки, але стримуюся.
Патриція бере ключку — дев’ятий айрон, кому це цікаво — і приміряється вдарити.
— Після нашої розмови я поїхала до прихистку, де ми допомагаємо постраждалим підліткам. Це моя робота, Віне. Ти ж це знаєш, чи не так?
По голосу чую, що вона дратується. Але не відповідаю.
— Останнім часом мені здається, що хоча я маю багато виконавчих завдань, зокрема шукаю фінансування, але врешті-решт це все для порятунку підлітків, тому що в них нікого немає, і такою є місія «Абеони». Ми допомагаємо дітям у біді. Ти це розумієш, чи не так?