— Розумію.
— І знаєш, що привело мене на цей шлях?
— Так, я читав вашу брошуру.
Патриція досі приміряється вдарити, але після слова «брошура» піднімає голову.
— Що?
— Ти пережила жахливе й жорстоке випробування. І через це зрозуміла своє покликання.
— Так.
— Попри всі кошмари, які випали на твою долю, ти почуваєшся щасливицею. У тебе були ресурси й підтримка, щоби залишити цю трагедію в минулому. Тепер твоя місія — дати таку саму можливість тим, кому пощастило менше.
— Так,— знову погоджується Патриція.
Я розводжу руками, ніби кажучи: «Ну от».
— А до чого тоді ця фігня про читання брошури?
— Я не думаю, що це повна історія,— кажу я.
— Що ти маєш на увазі?
— Це було більше, ніж просто усвідомлення покликання.
— Наприклад?
— Провина вцілілого. Ти втекла з хижі. Інші дівчата — ні.
Вона мовчить. Я продовжую.
— Ти віриш, ніби щось винна тим дівчатам. Простіше кажучи, вони переслідують тебе, бо ти маєш сміливість жити. Це те, що насправді рухає тобою, Патриціє. Річ не в тім, що в тебе були ресурси, а в інших ні. А в тому, що ти вижила й, хай як ірраціонально це звучатиме, відчуваєш за це провину.
Патриція супиться.
— Недарма ти слухав курс із психології в Дюкському університеті.
Я чекаю.
— Знаєш, чому я зараз засмучена? — питає вона.
— Можу припустити.
— Розказуй.
— Після нашої розмови ти поїхала в «Абеону». І замість працювати в начальницькому офісі, ти засукала рукави й пішла працювати в польових умовах, так би мовити, бо відчувала потребу повернутися до джерел чи ще якусь таку банальність. Можливо, ти взяла фургон і поїхала на рятувальні виїзди. А може, поговорила з дівчиною, яка нещодавно пережила насилля. У певний момент ти підняла голову й роздивилася все навколо — цей чудовий прихисток, який сама побудувала. А потім твої очі застелили сльози, і ти подумала щось на зразок «ці дівчата такі сміливі, а я боюся піти до ФБР, бо я — боягузливе сцикло».
Патриція майже сміється з моїх умовиводів.
— Непогано.
— Я був близько?
— Досить близько. Я маю розказати, Віне. Ти ж це розумієш?
— Неважливо, що я розумію. Я підтримуватиму тебе.
— Добре, але щодо одного ти помиляєшся,— говорить вона.
— Чого ж?
— Ті дівчата, які не повернулися додому,— вони не переслідують мене. Вони просто очікують, що я зроблю все правильно.
Розділ 24
Ми не бачимо причин зволікати. Я телефоную ПТ і кажу, що Патриція готова розповісти свою історію.
— Я радий, що ти вирішив нам зателефонувати,— говорить він.
— Що це означає?
— Бо ми збиралися до тебе в гості. Побачимося за годину.
ПТ кладе слухавку. Мені не сподобався його тон. За годину — ПТ не принижує інших запізненнями — гелікоптер ФБР сідає на майданчик маєтку Локвудів. Ми обмінюємося люб’язностями й проходимо до кабінету, де порожня рама від Вермера видається більшою, ніж зазвичай. Із ПТ приїхав молодий агент, якого він представив як спецагента Макса. Цей агент носить окуляри в неоново-блакитній оправі. Я не знаю, Макс — це прізвище чи ім’я, але мені байдуже.
ПТ і Макс сідають на диван, Патриція — у старе дідусеве крісло. Я статечно стою, спираючись на камін, наче Сінатра на ліхтарний стовп. Думаю, описати це можна словом «вишукано».
ПТ одразу переходить до суті.
— Він сказав мені, що валіза, знайдена на місці вбивства, належить вам. Це правда?
Патриція відповідає:
— Так.
— Ви, звісно, знаєте про вбивство?
— Безперечно.
— Ви знали жертву, Рая Штрауса?
— Ні.
— Ніколи з ним не перетиналися?
— Не пригадую такого.
— Колись бували в його квартирі в «Beresford»?
— Ні, звісно, ні.
— А в «Beresford» загалом?
— Ні, я так не думаю.
— Ви так не думаєте?
— Гадаю, що могла там бувати на якомусь заході.
— Заході?
— Фандрейзинг, вечірка, якийсь соціальний захід.
— То ви були в «Beresford» на якихось заходах?
Мені це не подобається.
— Ні,— відказує Патриція, теж це помітивши,— я так не думаю. Я не пам’ятаю. Але це можливо. Я відвідувала збори коштів у багатьох багатоквартирних будинках на Верхньому Вест-Сайді, але не пригадую конкретно такого в «Beresford».
ПТ киває, наче його абсолютно влаштовує така відповідь.
— Де ви були п’ятого квітня?
Це день убивства. Мені не подобається, куди все йде — це більше схоже на допит з метою отримати зізнання, ніж спробу співпраці. Я вирішую втрутитися.
— Що конкретно тут відбувається?
ПТ розуміє, що я маю на увазі, тому ігнорує запитання.
— Місіс Локвуд?
— Можете називати мене Патриція.
— Патриціє, де ви були п’ятого квітня?