Що я пропустив?
— Не знаю,— Патриція хитає головою.— Я могла бачити цього чоловіка дуже багато років тому. Викрадач завжди носив маску, але це міг бути він.
ПТ відкладає світлини.
— Після втечі ви знайшли спосіб перетворити свою особисту трагедію на добру справу.
Це, звісно, комплімент. Я маю на увазі слова. Натомість тон говорить про інше. Здається, допит добігає кінця, але в повітрі висить певна невизначеність. Я давно зрозумів, що за таких обставин краще не форсувати подій.
— Якщо бути точним, я маю на увазі створення вами притулків «Абеона».
Патриція хоче завершити розмову, тому каже:
— Дякую.
— Можна спитати, звідки ця назва?
— Назва?
— «Абеона»?
Я не витримую.
— ПТ, навіщо?
Й одразу шкодую. ПТ — не дурень, і він не ставить дурних або порожніх запитань. Я не розумію, як назва прихистку стосується справи, але знаю, що його зацікавлення не є випадковим.
— Абеона — це римська богиня безпечної подорожі,— пояснює Патриція.— Коли дитина вперше виходить із дому, Абеона оберігає її та веде за собою.
ПТ киває.
— А логотип у вас — метелик з якоюсь подобою очей на крильцях.
— Tisiphone abeona,— відповідає Патриція так, наче вже казала це тисячу разів, і я підозрюю, що так і було.
— Так. Як ви його придумали?
— Що придумала?
— Ідею використати римську богиню Абеону й метелика Tisiphone abeona для логотипу. Це ваш задум?
— Так.
— Ви вивчали давньоримські релігійні вірування? Можливо, колекціонували метеликів? — ПТ нахиляється вперед і раптом добрим турботливим тоном додає.— Що вас надихнуло?
Я намагаюся прочитати емоції на обличчі Патриції, але сигнали заплутані. Вона зблідла. Я бачу ніяковість. Я бачу страх. Я бачу те, що могло би бути якимось прозрінням, але насправді — хтозна?
— Не знаю,— урешті-решт відповідає вона відчуженим тоном, якого я від неї ніколи не чув.
ПТ киває, наче все розуміє. Він тримає погляд на Патриції, жестом показує Максу, щоби той подав уже заготований аркуш. ПТ повільно й майже ніжно простягує його Патриції. Я зазираю йому через плече. Світлина передпліччя, а на ньому — татуювання метелика Tisiphone abeona.
— Це рука Рая Штрауса,— каже ПТ.— Єдине тату, яке ми на ньому знайшли.
Розділ 25
Набагато пізніше ввечері — ми вже годину пили коньяк, якщо бути точним,— Патриція говорить мені:
— Я пам’ятаю татуювання.
Ми самі в дідусевому кабінеті. Я влігся на дивані, закинув голову й розглядаю інкрустовану плиткою стелю в стилі ар-деко. Патриція сидить у дідовому кріслі. Я чекаю, що вона скаже далі.
— Кумедно, що ми забуваємо,— продовжує вона, і я чую в її голосі присмак коньяку.— Або змушуємо себе забути. Хоча, гадаю, повністю забути неможливо, чи не так? Хочеш забути, і навіть забуваєш, але ні. Я зрозуміло кажу?
— Поки ні, але не зупиняйся.
Я чую, як в її келиху стукає лід. Пити саме цей сорт із льодом — це злочин, але хто я такий, щоби засуджувати? Я дивлюся в стелю й чекаю. Патриція знову сідає в дідове крісло й каже:
— Намагаєшся відкинути спогади. Пригнічуєш їх. Блокуєш. Це наче...— здається, зараз вона скаже щось лайливе.— Наче в моєму мозку є якийсь підвал, і ось що я зробила: спакувала це жахливе лайно у валізу, на зразок клятої валізи з монограмою, яку ти мені подарував, а потім потягнула її вниз сходами до підвалу та запхала в дальній вогкий куток, а після цього кинулася бігти, зачинила за собою двері на замок і сподівалася, що більше ніколи не побачу цієї валізи.
— А зараз, якщо слідувати твоїй яскравій аналогії, цю валізу витягли з підвалу й відкрили.
— Так. Чекай, а це аналогія чи метафора?
— Аналогія.
— Я взагалі в цьому не тямлю.
Я хочу простягнути руку й покласти її на плече Патриції чи зробити щось невинно-заспокійливе, але мені дуже зручно на дивані, я насолоджуюся своїм станом, і я надто далеко від дідового крісла — тому нічого не роблю.
— Віне?
— Що?
— У тій хижі була земляна підлога.
Я чекаю.
— Я пам’ятаю, як він був на мені. Спочатку він фіксував мої руки. Я заплющувала очі й просто намагалася дотерпіти до кінця. За якийсь час... Я маю на увазі, ти не можеш вічно тримати очі заплющеними. Можна спробувати, але не виходить. Я подивилася вгору. Він був у лижній масці, тож я бачила лише його очі. А я не хотіла. Я не хотіла дивитися в його очі. Тому я відвертала голову вбік. Просто намагалася дотерпіти. А він тримав мене, був на мені, і я пам’ятаю його руку, і там... там був той метелик.
Патриція зупиняється. Я намагаюся сісти, але не вдається.